74 Поэмы и повести. — С. 130. Тарас каже, що він чумаковав з батьком тоді, коли йому йшов 13 рік, але се або помилка, або описка, бо коли йому йшов 13 рік, себто р. 1827, дак батька його вже не було на світі.
75 Містечко Звенигородського повіту.
76 Містечко в Херсонщині недалеко від Єлисаветграда.
77 Ротами звали села, де осаджували примусом "військових поселян". /43/
Скорботно мені, сумно згадувати мою молодість, мій вік дитинний..."
Чи ходив Тарас в зиму в 1824 на р. 1825 до школи — жодної звістки не маємо. Певніш, що не ходив; бо зараз побачимо, що, як і сам Тарас каже 78, ходити до школи другим разом почав він по смерті батька. Батько його восени того ж року поїхав чогось до Києва та в дорозі і занедужав. Нездужав він, очевидно, вельми довго, бо помер 21 березіля р. 1825 79.
Тепер ми виразно бачимо, що Тарас помилився, говорячи в своїй автобіографії, що після батьків лишився він на восьмому році. Круглим сиротою зістався він на самім початку 12 року свого віку.
Вмираючи, Тарасів батько висловив вельми цікаве віщовання, та, на превеликий жаль, лишилася навіки невідомою причина, що викликала у його те віщовання: які спостереження чи які вчинки Тарасові ? А річ певна, що не без причини склалася у батька така думка і такий заповіт: "Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе" 80.
78 Поэмы и повести. — С. [664].
79 Метричні книги про померших, р. 1825, № 9. Записано там, що "Григорій Шевченко-Грушівський помер од ватуральной болезни" на 35 році. Останнє, певна річ, — помилкою. В церковних книгах р. 1806 Григорію Шевченку показано 25 літ і у його доня Катерина; значить — побравсь вів не пізніш року 1805; коли б справді він помер на 35 році, то виходило б, що він оженився на 15 році; діло — очевидячки — неможливе. Але коли саме він родивсь, довідатись не можна, бо при кирилівській церкві до року 1806 метрик чомусь нема: певніш буде приняти звістку р. 1806, що йому було тоді 25 літ, значить, помер він на 45 році свого віку.
80 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 6.
V
"По смерті батька, — каже Тарас 81, — один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку, в люде, взяв був мене до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству".
Дійсне, як розповів і Павлів син Петро 82, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству.
81 Поэмы и повести. — С. 664.
82 Неоголошений лист до мене Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 9 — 10, зв.)] і усний переказ Петра Павл[овича] Шевченка. /44/
"Оце, було, як оремо, — розповідав Петро, — на зеленому полі 83, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився — зараз покине і піде у бур’ян, да там "фонтали" (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверстви. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі".
Одно слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подяковав дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському і почали вони з ним бештувати. "Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є 84!"
Тоді ото чи з власної волі, як каже Тарас 85, чи з примусу діда Івана, як розповів мені Петро Павлович, Тарас пішов вдруге в школу вже до Богорського і "поселився у його яко школяр і робітник 86". Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав йому і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його "консулом".
"З того часу, — каже Шевченко 87, — починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було доволі не комфортабельне, — іронізує він далі. — Добре ще, коли траплялося, що хто вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кільки день".
Тарас знав тоді увесь Псалтир по пам’яті, читав його виразно, голосно і тямив, що людям подобається, коли над покійником читають виразно, голосно. Відав він і те, що читання над помершим Псалтиря було привілеєм дяків, а дяки часто замість себе посилали школярів. Нарешті, розумів, що дяк, людина п’яна, не завжди через підпиток спроможен читати Псалтир, значить, — охоче візьме його яко доброго читаку і посилатиме читати Псалтир. Згуртовавши все оце, бачимо, що Тарас, може, і з доброї волі пішов до дяка Богорського, щоб добувати собі мізерний заробіток.
83 Цілинна земля.
84 З того ж Прокопового листа.
85 Поэмы и повести. — С. 664.
86 Ibidem.
87 Ibidem. /45/
Виразне і голосне читання Тарасове подобалося людям, його охоче кликали, де траплялася потреба читати Псалтир 88. І не було в селі поховано ні одного мреця, над яким Тарас не читав би Псалтиря 89. Коли було читання утомить хлопця, він, щоб швидше дочитати до краю, візьме, було, та на половині кафізми і почне "прийдіте поклонімося". Люде зараз христяться, б’ють поклони, а він тим часом, відвернувши від себе увагу слухачів, перегорне кільки аркушів не читаних 90. "За читання давали книш і копу грошей. Гроші брав собі дяк, а Тарасові давав з них п’ятака на бублики. Раз якось за читання Псалтиря один селянин подаровав йому ремню на пришви, але дяк одібрав яко свою власність" 91.
Заробіток Тарасів у дяка був дуже мізерний, а з того треба було одягатися і обуватися. Тим-то й нема нічого чудного, що хлопець "ходив звичайно в сірій дірявій свитці; завжди в брудній сорочці, бо випрати було нікому, мачуха про його зовсім не дбала, а про шапку та чоботи і спомину не було ні влітку, ні зимою" 92. Замість шапки він сам пошив собі щось таке, що походило на польську конфедератку 93. Коли траплялося, що він приходив в Зелену Діброву до сестри Катерини, так завжди босий, трохи не голий і з усякою нечистю в голові 94. Опріч одежі, страшенно бідував він і на харчі. Богорський, звісно, п’ючи та гуляючи з Оксаною, й не гадав про їжу задля свого "консула". "Консульство", хоч і поліпшувало трохи матеріальний побут хлопця, зате ж вельми псовало його морально. Головним обов’язком "консула" було сікти школярів різками; тим-то школярі, щоб прихилити до себе ласку "консула" і щоб він під годину екзекуції не дуже боляче бив різками, приносили йому гостинці. Тарас зробився страшенним хабарником.