"Ідея оцього товариства, зорганізованого мною, — каже Костомаров, — пронизала усього мене до фанатизму, і я простав її скрізь, де можна було". Найбільш за всіх розповсюджував її Дмитро Пильчиків; він більш за всіх впливав на молодіж своєю умілостію поводитися з нею і своєю чесною вдачею 380.
380 Див.: Литературное наследие; Русская мысль. — 1885. — Кн. V; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 599 — 600]; Русский архив. — 1892. — Кн. VII.
В паперах, одібраних потім у Костомарова, Гулака і інших, був статут товариства і "Правила" задля братчиків. Статут складався з 6-х, а "Правила" — з 11 параграфів. §2 становив: "Кожен народ слов’янський повинен мати свою самостійність; такими народами признаються: українці, велико— і білорусини, поляки і інш". § 3. "Кожен народ повинен мати управу народну і оберегати рівноправність громадян". §4 "Управа, законодавство, право власності й освіти повинні бути засновані на св. релігії Ісуса Христа". /201/ § 6. "Загальний собор слов’ян складається з заступників всіх слов’янських народів". §2 "Правил" наказував присягу братчиків".
Як шпарко зростала численність братчиків, сього Костомаров не повідає; але від Пильчикова доводилося мені чути, що під час арешту братчиків (березіль р. 1847) в товаристві було вже мало не сотня братчиків. Реєстру братчиків не було на папері, і взагалі товариство пильновало якомога уникати канцелярщини. Таке розумне поводження стало в великій пригоді, і коли з доносу Петрова линув на братство дощ арештів, дак в лабети попалося вельми мало братчиків, тільки ті, яких стрівав Петров у Гулака і знав їх наймення. Таким чином, доволі братчиків київських і ніхто з провінціальних не вскочили в пригоду і не зазнали арештів. А слідчі "III отделения" запевнилися, що товариство складалося лишень з трьох чоловік.
Приєднати Шевченка до сього товариства було вельми легко. Грунт до того був заздалегідь виготовлений; сам Шевченко був перейнятий тими національними, слов’янофільськими і демократичними ідеями, що Костомаров поклав яко основу братства. Ще за півроку до знайомості з Костомаровим, Шевченко плакався, що
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить...
і бажав,
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами
І синами сонця правди.
Не трудно з’ясовати, з якої криниці Шевченко набрав ідей всеслов’янського братолюбія. Певна річ, що він був знайомий з творами польських письменників, таких слов’янофілів, як Залеський 381, Грабовський 382 і інші. Хоч Шевченкові і браковало освіти систематичної, але керманичем його простовання був такий слов’янофіл, як Осип Бодянський, і Шевченко історію рідного краю знав настільки добре, наскільки можна було тоді її знати при тогочасному убожестві на матеріал для вивчення історії. Він тямив історію ідейно і там, де браковало йому знання, він вгадував своїм чутким серцем.
381 Залеський Юзеф Богдан. — Ред.
382 Грабовський Міхал. — Ред.
Погляди його на події історичні взагалі, оскільки можна нам спостерегти їх, були доволі /202/ певними. От, напр[иклад], говорячи про революції по Європі Західній і на Україні, він каже: "Одно, чим українці відрізнялися від європейців у революційних вчинках, було те, що кроваві трагедії на Україні були справою цілої нації і ніколи не здіймалися ті вчинки з волі одного якого-будь пройдисвіта на подобу, напр[иклад], Катерини Медічі" 383. Таким чином, скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями стосовався задирливо і нетолерантно 384. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов’янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб "славянские ручьи слилися в русском (в московському) море"; себто, щоб москалі асимілювали слов’ян і пановали над ними. А Шевченко розумів слов’янофільство яко братолюбіє, яко спілку слов’ян, зорганізовану на грунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима у Шевченка стояла ще свіжою московська нетолерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з Бєлінським. Річ натуральна: не можна, шануючи самого себе і свою націю, почуваючи достоїнство власної особи і нації, не можна бути толерантним до того, хто до тебе виявляє грубіянську нетолерантність. На те, щоб зникла або хоч не буяла нетолерантність у Шевченка до москалів, треба було таких фактів, щоб під впливом їх почуття уступало своє місце розуму. Скоро Шевченко бачив такі факти, він ставав високотолерантним чоловіком. Про се яскраво свідчать його "Записки": там часто-густо бачимо його-толерантність і шанобу до людей, не вважаючи на їх національність. Напр[иклад], перед декабристами, перед Герценом Шевченко поводився, можна мовити, побожно, яко перед апостолами правди і волі.
383 Див.: оповід[ання] "Прогулка с удовольствием и не без морали"
384 Русская мысль. — 1885. — Кн. V.
385 Хуторна поезія. — С. 28.
В споминках Куліша 385 ми читаємо, що його і Шевченка "не прийнято до тайного політичного товариства задля того, що ми й самі по собі працюватимемо задля слов’янської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гоніння до нас ніхто не причепиться". Ледві чи можна уважати сю звістку певною після того, що повідав нам Косто-/203/маров. Що Шевченко належав до товариства яко братчик, про се говорив мені і Пильчиков, нарешті, в листі до Костомарова, писаному в Борзні 1 лютого р. 1847, Шевченко говорить: "О братстві не пишу, бо нічого й писать". Я певен, що ні про яке більш братство говорить тут Шевченко, як не про Кирило-Мефодіївське!
VIII
Переїхавши до Києва, Шевченко так перейнявся працею коло роботи малярської яко співробітник археологічної комісії, що майже увесь свій час, опріч вечерів, віддав сій роботі. Тим-то, мабуть, рік 1846 був у його доволі скупим на твори поетичні. Вабила його до себе не тільки праця коло малюнків історичних, вабили до себе і красовиди київської природи. Мертві останки історичні й жива природа притягали його, говорячи йому яко поетові і художникові вельми багацько. Опріч того, він взагалі вельми любив природу і "навіть не тямив, як можна її не любити". Чужбинський згадує, що коли був Шевченко у його в Ісківцях, дак ходили вони по берегах Сули і Сліпорода і Шевченко сяде, було, біля нірки якого-небудь жучка і спостерігає його звичаї і життя. А тепер у Києві укупі з Сажиним він часто ходить, було, на берег Дніпра, сідав на горі і любував з розкішної панорами, співаючи українські пісні. Малюючи списки з останків старини і київських красовидів, Шевченко не виділяв з природи і людей. Побит злидарів, людей убогих, безталанних, побит люду робочого інтересовав його не менш, як і природа. Яко художник-реаліст Шевченко й не міг відрізняти чоловіка від природи. Він до того ж був великим горожанином рідного краю, і для його добро і воля людей і краса природи були нероз’єднаними елементами життя, що достойне чоловіка. Він і єднав усі отсі елементи і тим-то пильно і придивлявся навкруги до життя людей і до краси природи усе спостерігав, на все звертав увагу, скрізь учився. Споминки Чужбинського за час перебування Шевченка у Києві з початку літа р. 1846 дають такий добрий характерний Життєписний матеріал, що я візьму його майже слово до слова.