332 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.
Мушу сказати, що в наведених споминках Варфоломея є чимало такого, чого не можна признати певним. Почнемо от хоч би з патретів. Які то могли бути патрети? Фотографії, здається, тоді ще не було; літографії, або дагеротипи, були річ дорога; хіба гадати, що все то були патрети, намальовані самим Тарасом. Далі знаємо, що поема "Кавказ" тоді не була ще написана.
На другий, чи що день Шевченко навідався і до попа. У старого отця Кошиця був тоді син його, молодий піп, і ще один піп з сусіднього села. Вони пильновали провадити з Шевченком бесіду про сучасні справи, але він не охоче якось розмовляв про те і цілий вечір говорив з старим попом /169/ про старовину. Коли Шевченко пішов вже до господи, до Кошиця прийшла баба Лемериха і спитала молодого попа:
— А що, бачили Тараса? як він вам здається?
— Та бачив же! Але коли б ти знала, бабо, який він дурний! Сів собі з старим, та тільки й речі у його, що розпитує про голодранців; та ще, наче на глум, казав покликати свого старого товариша Смалька, що сторожем при церкві, і ну з ним ціловатися.
— Чудне оце ви говорите, — відповіла баба, — з нами він ніколи не мовчить, все балакає, з вами, мабуть, не знав про що говорити 333.
Мабуть, батьки Федосіїні спостерегли Шевченкову думку побратися з їх донею. Вже ж їм не під мисль було дружити свою доню з Шевченком. Вони хотіли хитрощами відвернути Шевченкові заміри. Тоді як Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Стара Кошечиха умовила Демченків покликати кумами Тараса з Федосією. Думка у неї була, що молода доня не спостереже, куди мати верне. Але доня перехитрила матір. Вона пішла до Демченків, взяла дитину, пішла з нею до другого попа і перехристила з іншим кумом 334. Тоді Тарас посватався; але взяв у батьків гарбуза. Воно й не диво! Згадаймо, що не далі як років тому 17 назад Тарас у Кошиця наймитував за погонича. Річ не можлива, щоб піп віддав дочку свою за колишнього свого "попихача"!.. Попівна не відважилася йти проти волі батьків, і вони не побралися. Вельми плачливого добутку зазнала безталанна дівчина з батьківської незгоди: попівна збожеволіла 335. Року 1883 вона лічилась у Києві в університетській клініці, а року 1884 вмерла дівкою 336.
333 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28; Жизнь и произведения Шевченка, с. 51.
334 З усних переказів кирилівських людей.
335 "Зоря". — 1885. — № 15.
336 Метрика кирилів[ської] церкви.
Засмучений і зажурений невдачею в сватанні покидав Тарас Кирилівку. Брати його, Микита і Осип, розказує Варфоломій, пішли провести його і, річ звичайна, завернули до корчми випити на прощання. Випили більш, ніж треба було. А тут жид-шинкар заходився ганьбити і лаяти якогось хрестянина. Скоро почув Тарас, як жид знущається з хрестянина, зараз озвався до людей, що були в корчмі: "А чого, хлопці, дивитеся мовчки? Ось нуте лишень — простягніть жида, да різками!" Тарасові слова, немов огнем тим, запалили хлопців: не встиг жид і озирнутися, як вже готові були /170/ різки і жид лежав на долівці: били його, аж доки Тарас не сказав: "Годі, хлопці!" Жиди з сього зараз зробили цілий "бунт". Пішли доноси, що Шевченко простає Коліївщину; зібрав би то сотню чоловіка селян і хотів вирізати в Кирилівці усіх жидів. Поліція піднялася на диби; але скінчилася буча на тому, що брати Тарасові відкупилися і покрили собою усіх, хто був замішаний в жидівську хлосту 337.
Факт сей здається мені непевним. Нехай би ми й не змагалися, що Тарас напідпитку підбив людей до такого паскудного вчинку, нехай згодимося й на те, що зайва прощальна чарка так затуманила йому голову, що він не зауважив на те, що вчинок з жидом неминуче нашкодить йому: попсує йому стежку до служби в комісії; але коли б була правда про доноси, що Шевченко простає Коліївщину, то вже ж тим доносам не можна б було не дійти до Києва і там вони зачинили б перед Тарасом двері в комісію. Хто-хто, а Бібіков 338 би довідався про такий вчинок і тоді не стосовався б він так приязно до покликання Шевченка рисовальником в комісію!
З Кирилівки Шевченко приїхав до Києва і небавом подався в Полтавщину справляти наказ комісії... Наказ генерал-губернатора Бібікова, щоб Шевченко поїхав по Полтавщині "для некоторых разысканий", і 150 руб. на подорож дано Шевченкові в листопаді р. 1845; але альбом Тарасових малюнків і інші певні факти свідчать, що він поїхав в Полтавщину раніш, ніж дано йому бібіковський наказ. Треба гадати, що, вернувшись з Кирилівки і запевнившись, що його беруть до комісії і виряджають в Полтавщину поробити малюнки з пам’ятників старовини, він не ждав урядового оповіщення, і наказ Бібікова переслано до його вже потім. Бібіков наказував йому довідатися: які є по Полтавщині могили, давні руїни і взагалі останки життя і подій історичних і, коли можна, поробити з них малюнки. Очевидна річ, що справити сей наказ можна було тільки, доки ще не вдарили морози, доки не випав сніг.
Здається, перш за все Шевченко поїхав в Прилуцький повіт в Густинський монастир, "збудований коштом гетьмана Івана Самойловича р. 1674" 339. Опріч інтересу історичного, Густиня вабила до себе Шевченка й інтересом моральним: тут похоронені були останки князя Миколи Рєпніна, батька княжни Варвари.
337 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.
338 Київський генерал-губернатор того часу.
339 Музыкант. (Поэмы и повести. — [С 590 — 591]).
Не можна не гадати, щоб у Шевченка не /171/ було бажання поклонитися останкам чоловіка, якого він шановав і в родині котрого зазнав щирого привіту і ласки.
З Києва в Густиню треба їхати на Прилуку. Тарас зупинився в Прилуці; взяв з собою щирого українця і знавця рідної старовини протопопа Іллю Бодянського і вкупі з ним поїхали в Густиню. Густиня за Прилукою верстов п’ять буде. Ще під кінець XVIII віку рука вінценосної гнобительки української волі і культури скасовала була Густинський монастир яко монастир. Одначе будівля його була доволі міцною, бо, простоявши майже без догляду більш ніж піввіку, вона не знівечилася. Спочатку рр. 40-х комусь соромно стало за зневагу українських народних святощів. Не скажу, з чийого приводу заходилися оновляти Густинський монастир. Оновителем прислано з Нижнього Новгорода суворого росіянина черця Паїсія. Паїсій оновленням своїм виявив сущий вандалізм, властивий взагалі черцям в Росії, скоро вони приїдуть на Україну господарювати по стародавніх монастирях наших. Першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах його усе, що нагадує українську окремість, усе, що не підходить під міру і смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму. Так діяв і Паїсій в Густині. Стародавні фрески по стінах в церквах монастирських він звелів малярам позамазувати. Але вандалізм його на тому не спинився: він велів знівечити і патрет Михайла Вишневецького, а потім добрався і до кісток небіжчиків, похоронених навіть в церкві. Під вівтарем головної церкви був склеп родинний прилуцьких полковників Горленків. Склеп велено знівечити: кістки померших, що покоїлися в тому склепі, зсипали десь у кутку в один гурт, а склеп засипали і замуровали. Не пошановали навіть святих образів: дорогоцінні шати з гербами гетьмана Самойловича і полковників Горленків поздіймали з образів і попереливали... Одно слово: справили "обрусеніє"!