Не скажу, чи довго тим разом Шевченко перебував у Яготині. Знаємо тільки, що він тоді саме простав програму "Живописної України". Княжна Рєпніна щиро спочувала його замірам і запомагала простати програму. "Невідмінно треба прислати до мене, — писала вона Тарасові, — два примірники програми вашої "Живописної України", щоб можна була зробити передплату на неї під час виборів дворянських в Полтаві і в Чернігові. Я щиро бажаю успіху в вашій святій справі. Не сумуйте і працюйте, а ми тут будемо пікловатися, щоб запомогти вам, скільки буде спроможно" 295.
294 Дата 1844 р. — помилкова, йдеться про альбом 1845 р. (ІЛ. — Ф. 1. — № 107); див.: т. VII. — Кн. 2. — №№ 201 — 234. — Ред.
295 Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 33. — Ред.
Далі відомо нам, що під кінець листопада р. 1844 Шевченко був вже в столиці. Подорожуючи по Україні, він довгий /153/ час не обзивався до Кухаренка; нарешті 20 листопада він пише до його: "Оце другий рік, як я не балакаю з тобою, а чому, і сам не знаю... вернувшись оце в Петербург, заходився гравіровати і видавати в картинах останки нашої України. На тім тижні вийде шість картин" 296.
Таким чином, бачимо очевидну помилку у д. Чалого 297, що "поет наш цілу зиму р. 1844 перебував в Яготині, загарливо прихилившись до освіченої і гостинної родини Рєпніних". До речі помітити і другу помилку: на тій самій стороні своєї книжки д. Чалий розповідає, що любов і шановання до "ветхого деньми" князя Миколи Рєпніна визначив Шевченко між іншим і тим, що раз якось в переддень Нового року, коли князь, йдучи спати, зайшов до своєї доні сказати їй і її гостям "на добраніч", дак Шевченко кинувся чуло обнімати його, палко поцілував його в руку і мовив потім: "Отаких старих я дуже люблю". Все оце річ неможлива, але тільки не в переддень Нового року. Ми вже знаємо, що Шевченко спізнався з Рєпніним влітку р. 1843 і перед Новим, ні 1844, ні 1845 р., він не був в Яготині, а був у Петербурзі.
296 [Правда. — 1895. — № 74. — С 143. — Лист від 16 листоп. 1844 р.].
297 Жизнь и произведения Шевченка. — С. 41.
За життя князя Рєпніна Шевченко в листопаді р. 1844 був в Яготині останній раз. Під кінець грудня князь занедужав; а в січні р. 1845 княжна писала до Тараса: "Виплачте пісню на пам’ять про чоловіка, що ви так уміли любити і шанувати. Мого доброго тата нема вже між нами. Після довгого і тяжкого недугу він віддав богові душу 7 січня". Перегодом, 22 лютого, княжна переказує Тарасові, що коли з Яготина перевозили тіло її тата в Густиню, щоб там похоронити в монастирі, так скрізь по дорозі народ виявляв свій жаль, а в Прилуці народ випряг коней і, не вважаючи на страшенну хуртовину, самотужки повіз сани з труною. Потім того княжна ще тричі писала до Шевченка, питаючи, чого він замовк і не пише? Очевидна річ, що душа поета, переживши журливі звістки з Яготина, нирнула туди, де живою цівкою било живе життя. Річ натуральна: живий живе гадає.
Перш за все Шевченко, як ми бачили вже, був заклопотаний виданням "Живописної України". Друге знов, земляки заходилися на різдвяних святах спорудити в Медицинській академії українські спектаклі. "Я думав, — писав Тарас до Кухаренка, — ушкварити твій "Чорноморський побит"; але /154/ вже пізно тепер; піде на Великдень; а тепер учать "Москаля-чарівника", "Сватання на Гончарівні" і мого "Назара Стодолю" 298. Сю драму з мови московської Тарас переложив на мову українську 24. X — 9.ХІ 1844 . Значить, спектаклі забирали немало часу у Шевченка: а головна річ в тому, що він яко натура глибоко перейнятлива, бачачи, що його "огненне слово" серед молодіжі в Петербурзі глибоко зворушило національне почуття, рвався ще більш гуртувати українців, більш виховати і гартувати в них святе почуття національне. Ентузіазм молодіжі так пронизував і самого Шевченка, що він в листі до Кухаренка писав: "Якби ти знав, отамане, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казати! Козацтво ожило!..
Оживуть гетьмани
В золотім жупані,
Прокинеться доля,
Козак заспіва:
Нема в краю нашім
Ні німців... 300
До сього часу припадають і останні роботи Шевченка в Академії; бо диплом на звання "свободного художника" присуджено йому радою Академії в березілі р. 1845.
Хто був у школі взагалі, той добре відає, що відсвяткувати скінчення школи — річ звичайна; можна сказати, що се потреба психічна; найпаче вона властива і потрібна яко спочин, яко перехід до життя нового таким перейнятливим душам, як Шевченко. Натурально, що й Шевченко як "здав екзамен" (на жаль, не відаємо, коли саме), так наробив такого, що сором і згадувати. Опам’ятався тільки тоді, як минуло два тижні. Хазяйка і перекугацик почали править набор. "Спас мене, — признається Шевченко, — Полевой. Задумавши видати 12 полководців, він заказав мені патрети. Взявши завдаток, я поквітував довги". Оце видання було зроблено доволі розкішно, на гарному папері; ціна йому була вельми висока — п’ять руб. Було воно присвячене царю Миколі. Рекламовано, що патрети зроблені "відомим художником Шевченком" 301.
298 [Лист до Я. Г. Кухаренка від 26 листоп. 1844 р.] — Правда. — 1895. — № 74. — Ред. [С. 143].
299 ЗНТШ. — Т. VIII. — С. 9.
300 [Лист до Я. Г. Кухаренка, написаний у грудні 1844]. — Зоря. — 1895. — Ч. 5. — [С. 88].
301 Див.: т. VII. — Кн. 1. — №№ 98 — 109.
Вже і се такий факт, свідок слави /155/ і популярності Шевченка яко художника, що нехтувати його не можна.
Тут треба зауважити ще на одну помилку Шевченкових біографів: вони кажуть, що Тарас звання "свободного художника" одержав р. 1843. Тим часом, постанова Академічної ради про признання за Шевченком права на се звання відбулася 22 березіля р. 1845. Академія своїм звичаєм видала Шевченкові на се звання і диплом, чи атестат. Чудна доля сталася з тим дипломом. В грудні р. 1846 Шевченко, просячи собі посаду професора малювання при київському університеті, подав свій диплом кураторові київського учебного округу. Перегодом, коли Шевченко був вже на засланні, дак прохав своє військове начальство відібрати з Києва і доручити йому той диплом. Новопетрівський комендант майор Усков 7-го січня (ст. ст.) р. 1855 написав про се до київського куратора. Куратор відповів, що Ускову треба в сій справі "вдатися через начальство", себто написати до батальйонного командира, а той до полкового і т. д. Не скажу, чи послухався Усков такої чудної поради, чи ні; але річ про Шевченків диплом так і принишкла до р. 1891, коли в "Галицькій Русі" якийсь М. В. Домбровський оповіщає, що Шевченків диплом у його: до його він перейшов від дядька, діставшись йому від якогось урядника, що дістав його з канцелярії київського куратора після того, як Шевченко опинився на засланні. Тепер стала ясною і відповідь куратора Ускову: якийсь урядник "взяв" нишком з канцелярії куратора Шевченків диплом.