236 Русск[ий] архив. — 1891. — Кн. X. — С. 216.
237 Правда. — 1890. — [т. І. — Вип. II і III. — С. 24].
238 Вестник Европы. — 1888. — Кн. III. — С. 248.
239 Сочинения Белинского. — [М., 1865]. — Т. V. — С. [108].
Тим-то Бєлінського "жаль брав бачити, коли і невеличка кебета (себто Квітка!) марнує свої сили, пишучи по-українськи задля українських /121/ хрестян (себто задля народу!). Зміст такої писанини завжди одноманітний; головний інтерес — мужича простосердність і простосерда привабливість мужичої балачки. Але все оце вже надокучило! Та й гарне ж те письменство, іронізує далі Бєлінський, що "дышет простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума".
Що ж спричинилося таким відносинам Бєлінського і інших критиків петербурзьких до творів Шевченка і взагалі до українського слова? Зіньківський каже, що література російська тоді була дворянсько-урядницькою забавкою; її, як і всякий комфорт, потребували тільки люде освічені; а про те, щоб повернути літературу на службу освіти маси народної, щоб силою її рушити простий люд з морального та економічного занепаду, — про те "не дбали навіть такі "радикали", яким був Бєлінський".
Не можна мені згодитися з Зіньківським — як з тим, щоб література російська з початку рр. 1840-х була тільки забавкою, так і взагалі з тим, що ніби єдине висловлені їм причини сплодили ворожі відносини критики російської до нашого слова. Д. Пипін 240 подає ще інші причини антипатії Бєлінського до українського письменства взагалі; тієї антипатії, що потім через кільки років відбилася і в розмові одного з героїв тургенівського роману "Дым".
240 "Вестник Европы". — 1888. — Кн. III. — С. 248 — і далі.
По думці д. Пипіна, дак "імовірно, що та антипатія не була чужою і самому Тургенєву. Корінь її лежить, — каже д. Пипін, — в тому, що ліпші сили літературні в Росії рр. 1840-х були перейняті питанням штуки. По тих питаннях гуртувалися у них і питання філософські, і питання практичного життя громадського. Тоді усю увагу покладали на філософію Гегеля і Шілінга: або на Шекспіра, Гете, Байрона і т. ін. і тут вбачали поетичні віщовання духу загальнолюдського". Дак от з сього б то погляду "українське письменство здавалося критикам вузьким провінціалізмом, що пильнує держати людей на низькім ступні прихильності до своїх звичаїв окільних, до мертвої давнини... Філософи російські рр. 1840-х бачили в українському письменстві чужу для них мову; заводити оцю мову в книжки їм здавалося за річ несерйозну, непотрібну, неоправдану; вона роз’єднує освітні сили; а таке роз’єднання знесилює письменство російське". Одно слово, говорячи просто, по правді, по щирій, виходить, що д. Пипін признає, що філософи і критики російські ворогували властиво /122/ на українське слово за те, що воно стає перешкодою превподоблення, попросту — обрусіння.
Критик німецький Кавенан каже, що Шевченкові ніяким чином і не було можна сподіватися, щоб пануюча критика московська ласкаво повітала його твори. Пригадавши собі тодішнє (рр. 40) становище московського письменства, треба дивом дивувати, каже німецький критик, юнацькій відвазі того, хто на придворному з природження російському Парнасі хотів прищепити перекірливі нарости демократичні.
Зупиняючись над тією думкою, яка мулить і мене, Трохим Зіньківський причину вороговання москалів до нашого слова з’ясовував ще і "тією національною нетолерантністю московською, що поруч себе не стерплює хоч би й невеликої культурної самостійності української".
Мене не вдовольняє і ся причина, і я хочу пошукати ще іншої, властивої критикам російським рр. 1840. Далі їх я не піду і, хтозна, коли б не та причина, на яку я зараз укажу, то, може б, про твори Шевченка і взагалі про розвиток українського письменства Бєлінський був би вимовив такі ж думки, які потім вимовив Добролюбов, а за ним і дехто інший з однодумних з ним наступників його.
Оцінювати твори народно-національних письменників чужої народності, хоч би і так близької расою і далеким-предалеким родоводом, як-от народності наша і великоруська, діло не таке легке, як воно здається з першого погляду; найпаче коли такі дві народності злучені під одним і тим самим устроєм політичним, але розділені великою безоднею життя історичного аж до кінця віку XVIII. До того ж одна народність панує, тримає другу в неволі і в темноті і пильнує шляхом неволення превподобити до себе оцю другу. А оця друга превподобитися не може; бо у неї інша природа, інші обставини, інша була історія, та й нині інше соціально-моральне життя і світогляд.
В творах кожного письменника, до якої б національності він не належав, тим паче в творах такого велетня, як Шевченко, єсть, правда, для оцінювання творів його, опріч грунту народно-національного, грунт загальнолюдський, і на сьому грунті знайдемо матеріал для оцінювання творів, але тільки матеріал загальний, теоретичний: загальну основу головну, загальні людські риси загальних типів літературних. І що ж з того? Принаймні сього для правдивого оцінювання творів народного письменника вельми ще мало. І земля — грунт загальний про всяку рослину, і сонце — /123/ загальна керниця тепла, і серце людське — загальний ключ любові і почуття взагалі. Одначе чому ж на півночі не ростуть банани? Бачимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева однакові: і кедр — дерево, і смерека, і тополя — дерево, а яка різниця між ними! Знаючи життя дуба, осики, берези, ботанік не відважиться сказати, що він вже з того самого знає і життя всякого іншого дерева. Знаючи загальноосновні теоретичні закони загального життя звіря, зоолог з того одного не знає ще життя слонів. Бачимо знов, що світ і тепло сонця не по всіх світах і не на всіх людей однаково впливають. Не всі люде за однаковими обставинами окільними однаково почувають любов або ненависть, радощі або скорботи. Оцього самого не можна не бачити і на народностях і не можна критикові знехтувати отаку національну різницю. Так само не можна йому не уважати на другу ще сторону творів письменника: на колорит їх. Колорит твору надає не тільки часом, а трохи чи не завжди, без волі письменника, суми ознак національних укупі з впливом історичного життя нації. Жоден письменник не спроможен цілком спекатися сього впливу, і чим більша у письменника кебета, тим густіше на твори його ляже його колорит. Тим-то критикові, що оцінює твори письменника другої народності, треба, щоб не наробити великих помилок, добре знати історію і етнографію тієї національності, до якої належить письменник і його твори. Критик повинен, опріч усього іншого, знати мову тих творів: знати, тямити і розважати окремості расові; події історичні, всесторонній вплив їх; знати етнографію народу, до якого належать люде, чи групи людей, списані в творах, за оцінку котрих він береться.