Таким ото чином, коли нарешті виїхали з Петербурга Макаров, а потім і Новицький, Тарас лишився майже одиноким.
Немов наумисне се сталося тоді саме, коли він запевнився, що з сватання його до Харитини нічого не буде, коли, значить, душа його пойнялася хмарою нудьги і коли саме, більш ніж коли-будь, треба було йому дружньої поради і розваги.
"Його, — каже Костомаров, — перейняла душогубна туга, яку сплодила самітність і ненормальне становище на вишині слави після 10-літнього заслання, що розлучило його з освіченим миром" 1193.
Натурально, що туга та і гнала Тараса, може, несвідомо задля його самого, куди-небудь до людей, де б почути хоч рідне слово.
Недалеко біля Петербурга є село Стрільня, куди виїздять літовати чимало людей з столиці: на літо р. 1860 туди перебралась жінка Куліша і сестра її Надежда Забілиха з родиною. Ще навесні того року Тарасова землячка і знайома дідичка Карташевська, виїздячи за границю, упрохала Надежду Михайловну взяти на літо до себе слугу її, покоївку Ликерію Полусмаківну, крепачку брата Карташевської, дідича Олександра 1194 Макарова.
1192 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С 22.
1193 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.
1194 Ликерія була кріпачкою Миколи Яковича Макарова. — Ред.
Ликерія була українка з Ніжинського повіту. Дівчина молода, літ під 20, сирота. Середнього зросту, кароока, кругловида, рот маленький, уста пишні, коралеві, коса густа, темно-русява, плечі широкі, круглі, постать гарна, /558/ стан гнучкий, тонкий. Такою малює її дочка Забілихи Наталка-Полтавка 1195, що, треба додати, не виявляє до Ликерії симпатії. Тургенєв 1196 каже, що Ликерія була "свіжа, молода, трошки необтесана, не вельми гарна, але по-свойому приваблива з прегарною білявою косою і з якоюсь не то гордовитою, не то спокійною постатною фігурою, властивою її національності" 1197. На смак Тургенєва щодо жіночої краси і взагалі на його смак художницький можна сміливо покладатися. Глянувши на портрет Ликерії, перечитавши те, що я виписав угорі, не можна не признати, що Ликерія була доволі гарна і краса її була та саме, що підходила до смаку Шевченкові. До сього треба сказати, що родина Карташевських тішилася з Ликеріїної вроди і не жалковала коштів на дороге і зграбне національне убрання Ликерії 1198. Щодо патрета духово-морального, так Наталка-Полтавка каже, що вона була розумна (трошки вміла читати), хитра, лінива, нечепурна, завжди б ходила невмивана, з брудною шиєю і нечесаними косами, любила красуватися, маніритися, лицятися і "заводила любовні інтриги з лакеями сусід" 1199.
Не все в оцьому портреті здається мені певним: можна б до його додати ще дещо з невеличкої замітки Лободихи 1200, що писала під прибраною назвою Крапивини 1201, але ж замітку Лободишину я мушу цілком знехтувати і зауважити на неї тільки з недоброго проти Ликерії боку. Мене дивом дивує та відвага, з якою Лободиха надрукувала ту замітку! Замітку занадто образливу задля гідності Ликерії, яко женщини, а для самої Лободихи яко писательки. На превеликий жаль, Лободишина замітка хоч і занадто б’є в очі своєю вигадливістю, а проте д. Чалий без всякої критики завів її до своєї книжки 1202.
1195 Зоря. — 1892. — № 5. [Наталка-Полтавка (Н. Кибальчич). Споминки про Т. Шевченка].
1196 Кобзарь. — 1876. [Т. І]. — С. VI.
1197 Пчела. — 1878. — № 5.
1198 Пчела. — 1878. — № 2. — С. 31.
1199 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 83.
1200 Пчела. — 1878. — № 5.
1201 Крапивіної. — Ред.
1202 Свод, — С. 171.
Тим часом коли хоч трохи прирівняти Лободишину замітку до споминок її, надрукованих у "Пчелі" р. 1875, якими д. Чалий доволі користувався, зараз кинеться в очі, що Лободиха надрукувала такі вигадки про Ликерію, яких вона не чула і не /559/ могла ні сестра її, ні тим паче сама вона, чути з уст Шевченка.
Треба сказати, що епізод з Ликерією трапився у Шевченка в другій половині р. 1860, себто рік після того, як Тарас кватерував у Києві у Лободишиної сестри!.. Після сього епізоду Тарас з Петербурга не виїздив, так само, як Стефанія Матвіївна Лободиха до весни р. 1862 не виїздила нікуди з Полтави. Принаймні я, близько приятелюючи з її чоловіком Віктором Лободою, заходив до них кілька разів на щотижня і не пригадую ніже єдиного разу, щоб за увесь час, починаючи з року 1859, до переїзду Лободи р. 1862 в Смоленськ, я не заставав її в господі!
А коли Шевченко р. 1859 і не відав, що є на світі Ликерія Полусмаківна, то яким же чином можна пойняти віри, що в першій половині серпня р. 1859 він розповідав Лободишиній сестрі у Києві, що він "як чорт в суху вербу був закоханий в ту каторжну дівчину луцьку"? 1203
Таким чином, усе, що написала Лободиха про Ликерію, треба цілком знехтувати яко добуток власної фантазії Лободишиної.
В духово-моральному патреті Ликерії, списаному Наталкою-Полтавкою, я не йму віри ні в одну з ознак нечепурності. Ми знаємо, що Шевченко був чистюк: "нечепурна жінка, казав він, і циганові не годиться". А вже ж і він і Тургенєв помітили б, коли б Ликерія ходила такою неохайною невмиванкою з брудною шиєю. Нарешті, як погодила б і Карташевська красу і дороге убрання Ликерії з таким неохайним брудом?
Що до "лицяння і любовних інтриг з лакеями", то нехай вони й були, бо й Кулішиха в листі до Макарова каже, що Ликерія вітрогонна, але ж се був зовсім натуральний добуток впливу столичної "цивілізації" на темну людину молоду, свідому своєї вродливості й вивезену з села на розпуття столичної деморалізації. Коли Ликерія своїм поводженням не відповідала нашим моральним змаганням, так винувата тому не вона, а ті, хто, любуючи з краси такої покоївки, не жалковали грошей на убрання її, та не дбали, не пильнували про її освіту і виховання моральне. Ликерія була тим, чим була і більшість, коли не всі, крепачки-покоївки, відірвані від родини, завезені на чужину і тут пущені в деморалізований натовп без освіти, без доброго догляду, без певного виховання!
1203 Пчела. — 1878. — № 5. /560/
Взагалі, щодо споминок Наталки-Полтавки мушу я поводитися скептично і брати з них тільки те, що не стоїть суперечно з фактами певними. На се маю такі причини: під час епізоду, про який зараз буде річ, Наталка-Полтавка була вельми малою, на п’ятій весні свого віку, і хоч би яка добра не була у неї пам’ять, то се ваги не має. В даному разі важні спостереження над душевними пружинами і Ликерії, і Шевченка, а сього жодна 4-літня дитина спостерігати і спостерегти не вдатна і не зможе. Більшість своїх споминок Наталка-Полтавка (пані Кибальчич) списала з уст своєї матері, людини геть вже пристаркуватої, людини такого віку, коли пам’ять часом вже не слухається. Тому-то в Наталчиних споминках стрічаємо таке, чого не було і не могло бути. Наприклад, вона каже, що Ликерію Шевченко возив до графині Толстої, що Толстая привітала її дуже приязно і т. д. 1204. Отже, дійсно нічого сього не було та й не могло бути, бо родина Толстих, вернувшись з Виборгу в липні, зараз виїхала за границю 1205, звідкіль вернулася до Петербурга вже тоді, коли Шевченка не було на світі 1206.