Микешин каже, що портрет той вийшов би то не гаразд добре 982.
В театрі на спектаклях Олдріджа Шевченко сидів в ложі або у Суханових, або частіш у ложі гр. Толстих. Олдріджова гра робила на його величезний вплив взагалі, а в сценах патетичних він переймався таким радісним захватом, що часом звертав на себе увагу публіки. Такому ж впливу підлягав і приятель його і Суханових Микола Старов, що теж сидів у ложі з Шевченком. Суханова заходжувалася вгамувати їх захват, даремна річ! вони були немов несамовиті, і спинити їх не можна було. Така велика була сила високого свіжого почуття! Раз у ложі Суханових, опріч Шевченка і Старова, були пані аристократки, вони образилися на Шевченка і на Старова і написали до Суханової докірливий лист. Суханова стала на тому, щоб не брати більш до себе в ложу ні Шевченка, ні Старова. Вони повинилися, прохали вибачити їм і обіцялися бути здержливими, але на другому ж спектаклі стало знати, що вони не спроможні додержати своїх обіцянок: перейнявшись захватом від гри Олдріджа, вони наробили галасу на цілий театр 983.
В споминках Михайла Микешина 984 знаходимо оповідання про такий факт.
980 Ibidem.
981 Лист до мене К. Ф. Юнге. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 195, зв.]
982 Кобзарь. — 1876. — [Т. II.] — Споминки Микешина, с. XVIII.
983 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 237.
984 Кобзарь. — 1876. — [Т. II.] — С. XVIII.
Після спектаклю, коли Олдрідж справляв роль короля Ліра, Микешин зайшов у світличку теат-/480/ральну до трагіка. Він, утомлений грою, лежав і спочивав на фотелю так, як вийшов зі сцени, в убранні і з гримом своєї ролі. Коло трагіка був Шевченко: припавши до Олдріджа, він з сльозами на очах цілував його лице, руки, плечі і промовляв загарливо ласкаві слова подяки.
XIII
Вельми мало маємо матеріалу на те, щоб подати ширші і докладні звістки про життя нашого поета за лютий — май р. 1859, доки він не виїхав на Україну. Річ певна, що йшло воно своєю чергою, нічим не відрізняючись від попереднього. З 17 січня аж до 25 березіля зовсім не маємо навіть листів ні до Шевченка, ні від Шевченка. Треба гадати, що за сей час нічого більш-менш видатного в житті поета не трапилося, але ж нас інтересують не самі видатні факти, а кожна подробиця з його життя. На жаль, не маємо навіть звісток про те, що ото за величання було 10 квітня в страстну п’ятницю у Куліша, на котре він запрошував Шевченка 985, щоб поблагословив те величання.
Одначе я не боюся, що зроблю помилку, постановивши собі дві гадки: а) що за перші три місяці р. 1859 Шевченко більш за все працював коло гравюри і б) що осередком думок його того часу було сподіване скасовання крепацтва.
Першу гадку я виводжу з того, що в квітні наш художник подав до ради академічної свої гравюрні роботи, просячи йому надати звання академіка; він до своєї просьби додав, що коли ті гравюри не задовольнять, так щоб рада академічна загадала йому свою програму. Рада признала ті гравюри вповні відповідними. 16 квітня прирадила вважати Шевченка призначеним в академіки 986.
985 Чалий, с. 131.
986 Истор[ический] вест[ник]. — 1896. — [Кн.] VI. — С. 900.
Другу мою гадку, опріч всього іншого, підтримують вірші поета, написані того часу.
Діло відоме, що длявість урядових робіт в справі визволення крепаків дивовала тоді і хвилювала усіх ліпших людей Росії. Ретрогради і прихильники крепацтва всіма заходами пильновали гальмовати визволення і коли можна — загальмовати його на довгі літа. Ретрогради і обскуранти часом так зручно впливали на молодого царя з нетвердим /481/ характером, що здавалося — от-от пропаде справа визволення. До того ж справу проводили втайні, в пресі майже не було звісток про рух справи, в відносинах до преси починали пробиватися віщуни реакції; задля досліду над пресою організовано потайний комітет 987. Все оце, певна річ, тяжко відбивалося на змученій душі поета, і не диво, що вилилося в віршах його, майже повних розпуки:
Не жди сподіваної волі! 988
Вона заснула. Цар Микола
Її приспав; а щоб збудить
Хиренну волю треба миром,
Громадою обух сталить 989
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить;
А то проспить собі, небога,
До суду Божого страшного...
Скоро знов чутка перемінилася, і стали говорити, що справа визволення крепаків не заснула, наш поет переймається ясною надією, що небавом
Спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна відпочинуть,
Кайданами куті.
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива:
Се Бог судить, визволяє
Довготерпеливих 990.
І от в думках віщого поета росте-спіє сподівання, що по скасуванню крепацтва:
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простелються, і не знайдуть
987 Див. Дневник Никитенка за 1859 р. в "Русской старине". — [1890. — Кн. X. — С. 137 — 186].
988 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С 210.
989 По всіх "Кобзарях" в оцих віршах друкують спалить, коли се очевидно помилка. Обуха спалить не можна, і Шевченко не вжив би слова спалить. Обух звичайно сталять на те, щоб він добре бив і не плющився.
990 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 250. /482/
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без гвалту, без крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі;
І пустиню опанують
Веселії села 991.
Крепацтво — се була та глибочезно і невимовно болюча рана поета, про яку він не спроможен був говорити байдуже, а в змаганнях доходив до патосу. Правда, що він і взагалі коли змагався, так горячився; в горячності його не було ні злоби, ні пихи, був тільки святий огонь почуття правди і справедливості 992. Тільки тоді, коли він помічав, що суперечник його набирається пихи, він тоді змагався причеписто і різко. Тоді він якось систематично вередив своє наболіле серце споминками свого життя гіркого та споминками з крепацтва, тоді він ніби зростав, доходив до патосу, починав імпровізовані, й імпровізація його силою свого чуття і огню нагадувала геніального трагіка Олдріджа 993. В змаганнях він часто висловлювався так гостро, що бесіда його примушувала його розмовників боятися його або затикати уха і втікати. В годину великого хвильовання душі, каже в своїх споминках Яків Полонський 994, він відпихнув би хоч кого хижим проявом своєї загарливої ненависті до всього, що нагадувало йому крепацьке життя. Раз якось він, коли був в гостях у Полонського, згадав свій вік дитинний, згадав, що кревняки його ще й досі в крепацтві, з тих споминок він аж заплакав, аж зубами заскреготів і нарешті так кулаком об стіл ударив, що чашки з чаєм полетіли зі столу на долівку і побилися на черепки. В ту хвилину, додає Полонський, годі було втихомирити Шевченка, та я й не бажав заспокоювати його, бо вповні поділяв його ненависть до всякої неволі.