XI
Виїхали вони саньми, але пригріла весна і у Владимир приїхали на колесах. Тут на станції Шевченко зустрів старого свого знайомого Бутакова, що р. 1848 і 49 плавав з ним по Аральському озеру-морю. З того часу вони не бачилися. /441/ Тепер Бутаков їхав на береги Сирдар’ї. У Шевченка аж на серці похололо від самих споминок про ту пустиню 880.
Вночі о годині 11 березіля 10-го наш поет дістався в Москву і закватировав у якомусь готелю, а ранком знайшов кватиру Щепкіна та й перебрався до його. Ще в дорозі почало боліти у Тараса око, в Москві погіршало, розпухло, почервоніло, а на лобі прикинулися прищі. Треба було до лікаря. Він вдався до свого нижегородського знайомого лікаря Ван-Путерена. Лікар, виписавши ліки, казав не виходити з хати принаймні цілий тиждень."От тобі й столиця, — каже Тарас у журналі 11 березіля, — сиди в хаті та дивись з вікна на старого, незграбного Пимена" 881.
"Сам чорт простягся серед шляху, не пускає мене до вас", — писав він тоді до Лазаревського.
Тим часом дехто і з українських, і з російських письменників, довідавшись, що поет у Москві, почали відвідувати його. Першим прийшов старий Михайло Максимович. "Молодіє дідусь, — каже про його Тарас у журналі своєму, — запустив вуси та й у вус не дме". А увечері того ж дня зібралися до Щепкіна відомі письменники того часу Афанасьєв, Бабст і Кетчер. Щепкін прохав Тараса, не вважаючи на недуг і на зав’язане око, вийти до гостинної світлиці. Вийшов Тарас. "Час до вечері хутко минув. Подали вечерю, сіли до столу, а я пішов до своєї келії (бо лікар призначив йому дієту). От клята хвороба!" — гнівається Тарас. Дійсне, хвороба не кидала його. Ван-Путерен поїхав до Нижнього, а Тараса передав якомусь своєму знайомому лікарю німцю. Щепкін тим часом покликав свого лікаря, професора Мина, відомого перекладника на мову російську Дантового "Пекла".
Лишень 16 березіля почало Тарасові легшати, одначе лікарі, відвідавши хорого 17 березіля, радили не виходити ще з хати. "Але я, — признається поет, — не послухався і увечері нищечком відвідав свого старого друга княжну Варвару Рєпніну. Вона щасливо перемінилася, буцім помолодшала і вдарилася до ханжества" 882.
880 Ibidem. — С. 180. [Запис від 10 берез. 1858 р.].
881 Церква в ім’я св. Пимена.
882 Записки... — С. 181 — 183.
Річ певна, що і Рєпніна, як і Тарас, "не ті стали", бо "не ті года!" Десять років на обох лишили свій слід. Княжна бачила Шевченка останнім разом перед арештом його. "Тоді він був чоловіком молодим, при здоров’ю, повно у його /442/ було надії на пришле; тепер перед нею був трохи що не дідусь: твар покрита червоними плямами (добутки цинги), в очах погляд апатичний і увесь він зруйнований і фізично, і морально" 883.
На превеликий жаль, ніхто не лишив нам подробиць сього побачення востаннє. (Княжна по смерті Тараса жила ще тридцять років). Княжна, коли її розпитували р. 1885 про те побачення, казала, що подробиці уплили у неї з пам’яті, але загальне вражіння було скорботне. І княжна, і поет силковалися "попасти в колишній тон", та ні вже: трудна річ! Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою! Княжні здалося тоді, що "Шевченко зовсім вже потух"!
Властиво кажучи, дак тоді Шевченко ще не потух, але починав вже потухати. Святий огонь поезії не спроможен вже був палати тим полум’ям, яким він палав у "Кавказі", в "Єретику", в "Розритій могилі" і ін. Море тяжкого страждання залило те полум’я. Море нікому незримих сліз кривавих проковтнуло поета-художника тією пащею, яку скомпоновали руки Дубельта та графа Орлова.
Певна річ, що і княжні, і поетові не легко було бачити самі тільки останки того, що "проковтнуло море". А проковтнуло воно:
Моє не злато-серебро,
Мої літа, — моє добро...
Тії незримі скрижалі,
Незримим писані пером...
Недугуючи, Тарас скінчив переписування своїх віршів з р. 1847 і жалкує, що нема з ким дотепним прочитати їх. "Михайло Семенович, — каже він, — не суддя мені в сій справі. Він занадто втішається ними. Максимович просто благоволіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Куліша: сей хоча й жорстоко, а інколи скаже правду. Зате, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи йому правди" 884.
883 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, стаття проф. Миколи Стороженка.
884 Записки... — С. 183. [Запис від 18 берез. 1858 р.]
Того ж дня (18 березіля) зазнав Тарас двічі такої втіхи, якої давно вже не зазнавав. Заїхали з Щепкіним до Максимовича. Небавом вернулася з церкви Максимовичка — "любе, гарне створіння, чистий, незрушений тип земляч-/443/ки" Вона заграла на роялі кілька українських пісень, а поет переписав їй на спомин свої вірші "Весняний вечір"885.
Увечері Тарас був у старого приятеля професора Осипа Бодянського, і тут "досить набалакалися про слов’ян взагалі, а про своїх земляків тим паче".
Три дні зряду Тарас коли сам, а більш того, що з Щепкіним, оглядував Москву і знайомився з видатнішими людьми московськими того часу, як ото Бабст, Кетчер, Якушкін, Забєлін, і признається, що йому гріх нарікати на долю за те, що вона загальмовала йому поїздку до Петербурга. "Впродовж тижня, — каже він, — я зустрів таких людей, що й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема, значить, лиха без добра" 886. А день 22 березіля він називає "радіснішим з радісних днів". Річ в тому, що поет сердеч но шанував благого дідуся Сергія Аксакова, останній теж сердечно любив і поважав нашого поета і за його твори, і за його недолю і страждання. Тоді саме, як Шевченко був у Москві, старий Аксаков хоровав і нікого не приймав. Тимто Шевченко і не сподівався бачитися з ним, а поїхав з Щепкіним поклонитися дітям його.
Скоро недужий гість довідався, що в господі у його такі великі таланти, як Шевченко і Щепкін, він знехтував лі карську заборону нікого не приймати і казав попросити ба жаних гостей до себе.
Перед Тарасом була "прекрасна, благородна, стариківська постать". Бачилися вони кілька хвилин, "але, — каже Шевченко, — ті хвилини зробили мене щасливим на цілий день і навіки вони зістануться в найясніших моїх споминах". За день поет ще раз провідав "чарівного старика". Аксаков просив його до себе на все літо в село. "Мабуть, чи встою я проти такої спокуси! Хіба що запопадлива поліція не пустить".