Можна б вгадати і назвати оту "сороку-брехуху", але се про нас ваги не має. Ліпше погляньмо: чи не гуляв, не пиячив часом справді Шевченко в Нижньому Новгороді? Нехай він сам дасть нам відповідь в своєму журналі, де він нічого не таїв.
848 Записки... — С. [171 — 172].
849 Редакція "Киевской старины" надруковала оцей лист (кн. II. — 1885 р. — С. 333) яко писаний Шевченком до Максимовича, та ще й запевняє, що "поет виправдується перед своїм другом, очевидно, против..." брехень. А в примітці до листа, де річ іде про лист директора харківського театру і сказано, що "Тетяна цілує тебе як батька рідного", редакція "Киев[ской] стар[ины] " додала, що, мабуть, річ іде про Піунову і перехід її на столичну сцену. Не збагнути мені, яким робом можна було шановній редакції наробити стільки і таких грубих помилок! Досить самого змісту сього листа, щоб запевнитися, що він не до Максимовича. До останнього Шевченко не вдався б з таким щирим, сердечним словом! З Максимовичем тоді не було навіть приятельсько-теплих стосунків у Тараса. Зазирнувши до Тарасового "Дневника" (журнала) в "Основу", легко було побачити, що се лист до Щепкіна і що Тарас піклувався про перехід Піунівни, як се будемо бачити, на харківську, а не на столичну сцену. Одначе, цікаво б вияснити, яким чином лист до Щепкіна опинився в паперах Максимовича... Редакція "Киев[ской] старины" правду сказала: "Ничто так не случайно, как судьба писем". Тим-то, скажу я, друкуючи листи видатніших людей, треба поводитись з ними вельми уважно і обережно. Додам, що редакція помиляється, гадаючи, що переписна Шевченка з Максимовичем була "деятельною и обильною". Ні, не була вона такою: принаймні сього ні з чого не знати. Швидше навпаки, як побачимо се з фактів і як се знати з книги Чалого.
Ми відаємо вже, що нашого поета нижегородці приязно вітали, часто кликали його на обіди і на вечері, але ж про яке-будь пияцтво в тому товаристві не може бути й речі. Про яке пияцтво можна говорити у директорки дівочого інституту Дорохової або у небоги губернатора Голинської, у губернського маршалка Болтіна, у Варенцова, у Граса, /427/ у Якобі, у Попова, у Татаринова, у Даля, у князів Голіцина, Трубецького і ін. Так де ж ото, у кого "бенкетував і пиячив" Шевченко?
Хіба чи не "в дворянському клубі"?850. Правда, інколи Шевченко заходив туди. Клубу він взагалі не любив, а заходив туди більш за все за тим, щоб послухати бесіду приватну поміж шляхтою про визволення кріпаків. Се питання вельми його цікавило, тим паче що у Ниж[ньому] Новгороді була значна "партія" поклонників кріпацтва і на з’їзді шляхти вона пильнувала загальмовати визволення. Тарас признається в журналі, що у клубі двічі траплялося йому "пьянственное глумление": раз з приятелями після вибору старшин, а вдруге на щорічному обіді, "де була гуртова гомерична випивачка". Признається ще, що "з досади", коли його обікрадено, він "нализався"; нарешті четвертим разом він був "несподівано на півп’яному музичному вечері" 851 Нехай, скажемо, що й на сьому вечері він "нализався", але сі всі чотири рази трапилися задовго (останній за три тижні) до приїзду Щепкіна; значить, "сорока" не про сі рази "стрекотала". Нарешті, зауважимо, що у Шевченка була така сила роботи, що не було й часу "бенкетувати". Ми вже бачили його щоденну працю, коли не коло малюнків, дак коло портретів, коли не над літературою, дак коло листо вання з приятелями.
З тих листів поета, які досі оголошено, знати, що він з Нижнього Новгорода написав не менш 30 листів і щодня провадив свої "Записки".
Виходить, що фактів "бенкетування і пияцтва" треба шу кати вже після виїзду Щепкіна з Ниж[нього] Новгорода, себто впродовж січня 1858 р. Але за сей час в журналі нема навіть і натякання хоч би на невеличке "пьянственное глумление", навпаки, виразно бачимо, що тоді саме не в інтересі Тараса було б випивати: він заходжувався тоді саме біля такої чистої справи, яка, навпаки, вимагала у його найбільшої тверезості.
Таким чином, "сороччина" брехня дійсне була клеветли вою брехнею.
850 Клуб-касино.
851 Записки... — С. 149. [Запис від 1 груд. 1857 р.] /428/
VIII
Ми вже відаємо, що Шевченко дуже любив театр і музику. Знаємо, що ще коли жив у Ширяєва, а тим паче коли сприятелювався з Брюлловим, він часто ходив до театру і на концерти. Опинившись на засланню, він десять років не був ні в театрі, ні на концертах, не чув ні драми, ні опери, ні взагалі музики, не зазнав жодної людської громадської розваги без казармено-військового характеру. Задля кожної більш-менш освіченої людини, тим паче задля художникапоета, такий "піст" вельми тяжкий.
І коли у Шевченка прокинулося в Нижньому Новгороді бажання задовольнити оцю людську потребу громадськими та товариськими розвагами, до яких він звик замолоду в Петербурзі, то се було цілком натурально. Одначе в Нижньому Новгороді не геть-то багацько було такої розваги. Був добрий будинок театральний, але сталої трупи не було. Приїздила вона тільки на ярмарок та інколи зимою, коли траплялися "вибори" або який інший з’їзд шляхти.
Зимою р. 1857 зібралася до губернського міста шляхта на пораду по приказу царя "про скасовання кріпацтва". Трупа прибула заздалегідь до сього з’їзду і розпочала спектаклі 1 жовтня драмою Потєхіна "Суд людской — не Божий". Шевченко ходив на спектаклі доволі часто, хоча ні гра акторів, ні репертуар не задовольняли його. Драму Потєхіна він справедливо признає "казна-чим". Сподобалася йому тільки оркестра: вона добре грала Моцартову увертюру з "Дон-Жуана". Другим разом він був в театрі 5 жовтня і каже, що "вперше бачив драму Коцебу "Сын любви". Головну роль грала артистка московського театру Васильєва, грала натурально, благородно, а всі останні попартацьки" 852. За тиждень він знов у театрі і помітив, що "молоденька акторка Піунова грала натурально, граціозно. Легенька, жартівлива роль приставала їй і до лиця, і до віку". Молодість і свіжість Піунової звернули на себе Тарасову увагу, до того ж і цілий спектакль випав добре. Виходячи з театру, він нехотя згадав Петербург і подумав собі: "А які то там тепер спектаклі? Хоч би одним оком подивитися" 853.