Спробуймо, наскільки стане моєї кебети показати хоч деякі частинки з його многострадального життя в Новопетровському форті за перші два-три роки.
Перш за все ми помічаємо, що за увесь час від 7/19 березіля 1850 аж до 12/24 січня р. 1851 Шевченко не написав ні до кого ніже єдиного листа. Нехай, доки не прибув він до Новопетровського, доки томився в казематі та на етапах, йому не можна було писати, хоч би й хотів, то б не дали. За перші три місяці перебування в Новопетровському він пише єдиний лист до княжни Рєпніної і в тому листі каже 648: "Як тяжко минули вони (чотири роки заслання) над моєю головою; вони перемінили мене так, що я сам себе не пізнаю. Виобразіть собі безжизненного флегму, ото і буду я".
648 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 272. /331/
З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписна його була обставлена великим доглядом: усі листи до його і від його повинні були, перш ніж дійти до його, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати До цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Рєпніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до його відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про його, і не хотів вже докучати їм.
В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня, р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він в степ, дак мусить спинити листовання з княжною на довгі роки, "а може, й навіки..." Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщовання його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Рєпніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що "ближнії мої отдалече мене сташа", що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга" 649.
649 Чалий, с. 69.
Нема певних фактів, щоб сказати, що Лизогуб і Рєпніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його чи ні. Можна гадати і те, й друге: може, й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр[иклад], Герн або Лазаревський), не відважилися або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Рєпніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листоватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.
Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1350 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Рєпніної, /332/ листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова, Рєпніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми наомаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандарів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандарським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний. "Пане графе! — писала княжна Рєпніна. — Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберегати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, аби б справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям. Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе, заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він — відданням його в солдати і засланням з рідного краю стільки вже покарався і спокутовав її, що ледві чи є яка потреба до сієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що, знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому сьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо Мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха. А щоб досягти сього, нема у мене другої стежки, опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!.. А він так вас шановав! Прошу вас, пане графе! — вибачте моєму, як кажуть люде, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнення моєї /333/ до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої" 650.
Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця: навпаки, добутками благання княжни Рєпніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже не людське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!
Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листа до його питав 30 січня р. 1848 Обручова: "В якому полку перебував "рядовой" Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?" З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка 651. Можна гадати, що лист Рєпніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином, майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Рєпніної, сього вимагала найпростіша справедливість.