А матері на нас дивились
І говорили, що колись
Одружимо їх Не вгадали!
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись.
Та вже й не сходились ніколи 113.
111 З усних переказів.
112 Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. 110.
113 Ibidem. — Т. І. — С. 245.
Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана — і була та сама дівчина, що беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди. Тоді ото, як він за селом пас ягнята йому...
Так любо, любо стало
Неначе в Бога,
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село, /52/
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.
Але небавом вражіння і почуття перемінилися. Тарасові здалося, що
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята;
Обернувся я на хати,
Нема в мене хати,
Не дав мені Бог нічого!
І хлинули сльози.
Тоді ото та дівчина
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади...
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води 114.
114 Ibidem. — Т. II. — С. 111.
З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, — такі люде, як Шевченко, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми "Гайдамаки" він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі вражіння і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш, може, 25 років, і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині:
А я так мало-небагато
Благав у Бога — тільки хату,
Одну хатиночку в гаю
Та дві тополі біля неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку, щоб з нею /53/
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри! 115
Минуло літ з десять після написання оцього вірша: скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. "Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?" — питає він у брата. А брат на те йому...
Помандровала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того? з байстрям вернулась,
Острижена...
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була,
Так-так що краля! 116
115 Ibidem. — [Т. II. — С. 150].
116 Ibidem. — [Т. І. — С. 236].
VII
Після отого невдатного "пастирства" Тарасового брат його Микита взявся привчити його до хліборобства або до стельмаства; а дід Іван, щоб спекатися щоденної сварки своїх внуків з мачухою їх і з дітьми її, прогнав її в Моринці, бо бачив, що вона все гірше та гірше п’є та гуляє з дяком; "Іди, — каже, — на грунт свого першого чоловіка Терещенка". Степана її віддали в москалі. Тоді усім получшало. Йосип служив у скарбу, Ярина побралася, дід Іван узяв та й собі оженився: узяв Маловіківну з Сухині 117.
117 З листа Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 10)], по переказу старого Петра Павл[овича] Шевченка. Діду Івану тоді було більш 80 літ, бо в "Исповед[альной] росписи" 1809 [р.] стоїть йому 64 роки. Побрався він втретє, "і Маловіківна та теж бралася втретє: вперше була за Моргуном, вдруге за Денисенком, а втретє — ото за дідом Іваном".
Не брався Тарас ні до хліборобства, ні до стельмаства; жодної охоти не було у його ні волів поганяти, ні на стелюзі з стругом працьовати. Покине, було, волів в полі та й піде блукати по ярах та по гаях. Часом, було, піде до сестри Катерини в Зелену Діброву. Сюди ходив він не шляхом, "а манівцями понад дібровою, через Гарбузів яр, через левади та могилками. Прийде, було, сяде на лаві та й мов-/54/чить; нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали, чи його били, чи їсти йому не давали. Раз якось прийшов та так грудочкою упав на лаві і заснув. Катерина зазирнула йому в голову, а там аж кишить нечисть. Ніхто тоді не сподівався з його чоловіка" 118.
Невдовзі покинув Тарас батьківську хату і науку у Микити і пішов наймитом до кириловського попа Григорія Кошиці 119. Тут він і коней доглядав, і за погонича їздив, і за буфетчика правив, перемивав посуду, чистив ножі і виделки, топив груби і т. ін. Спершу жив він без плати, а потім платили йому, але не більш як три рублі на рік. З сином Кошиці Ясем він їздив часом в Богуслав, возив його туди в школу; траплялося, посилали його й на ярмарки за покупками. У Кошиці був добрий сад; він посилав Тараса в Бурти і в Шполу продавати сливи і т. ін. Увечері, коли не було роботи, Тарас читав Псалтир, або Житія святих. Часом він мальовав вуглем на коморі або на стайні; мальовав півнів, людей, церкви. Взагалі, у Кошиців йому жити було не зле. Кошиці були люде хороші; от[ець] Григорій був трохи скупий, але чоловік розумний, розсудливий і гуманний; а попадя його, так на предиво, людина добра. Жили вони не вбого і патріархально. Коли не траплялося гостей, піп і попадя перебували в пекарні укупі з слугами; тут же містився і Шевченко. Пекарня була простора і чиста. Ніхто тут Тараса не кривдив. Одначе поривання, незрозумілі тоді задля його, тягли його несвідомо кудись інде і не давали йому призвичаїтися, як треба, до господарства. От[ець] Григорій і його паніматка не помічали за Тарасом охоти пильно братися до свого діла і перейнялися думкою" "що він ледащо, що до жодного діла господарського хисту у його нема" 120.
118 Киев[ская] стар(ина). — 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 566.
119 Кошиця. — Ред.
120 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С.563 і 1887. — [Кн. XI]. — С. 565 — 567.
Нам очевидно, що ні добрість Кошиців, ні прихильність їх, ні робота коло їх добра і худоби не спроможні були задовольнити духовні змагання Тарасової природи. Та змагань тих ніхто й не бачив і не помічав; нікому й на думку не впало спостерігати душу його, зазирнути, що там діється? Ніхто не подумав довідатися, що саме надить паробка? Яка сила і куди його тягне? А прокинься така думка в отця Кошиці, він би зрозумів, що Тараса тягне несвідомо до світу, до науки, найпаче до малярської палітри та до пензля, за /55/ якими маячив Тарасові ідеал в постаті "хоч абиякого маляра".