Тарас Бульба

Страница 5 из 16

Довженко Александр

Очевидно, Тихий далі вкинув якесь дотепне слівце, але через гучний сміх його вже не було чути.

— Бородатого! Бородатого! — почулися крики поза кадром.

— Не хочемо Бородатого! — кричав Тихий з товариством у бік прихильників Бородатого.

— К нечистому Бородатого! — крикнув Устим Гуска.

— Дідько йому в бороду!

— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас декому.

— Кирдягу! Кирдягу! — кричала юрба.

— Бородатого, Бородатого! — кричали одні.

— Кирдягу! Кирдягу!.. Шила!! — кричали другі. Два запорожці рішуче розійшлися в поглядах.

— Кирдягу! Кирдягу! — кричав один.

— Шила! — кричав другий.

— У гузно тобі шило!

— Кому шило в гузно?

— Тобі!

І тоді один запорожець так затопив у вухо другому, що тому нічого іншого не лишилося, як відповісти тим самим.

— Кирдягу!

— Шила!

— Кирдягу!

— Шила!

Щось подібне відбувалось і в інших групах з тією тільки різницею, що конкурентом Кирдяги називався не Шило, а Кукубенко або Гаркавий.

Козак Мусій Половець збив свого супротивника з ніг, повалив на землю і почав душити.

— Бородатого?

П'яний супротивник, упертий козак Тит Затуливітер, стверджувально закивав головою, за що й дістав од Му-сія по удару за кивок.

Билося вже багато. Але гарне ім'я Кирдяги заглушило всі інші імена.

— Ідіть по Кирдягу! — наказав Бульба, і з десяток козаків кинулись через бурхливу юрбу по Кирдягу. Деякі з них ледве трималися на ногах, так вони встигли набратися.

Кирдяга, старий розумний козак, сидів у курені, немовби й не знаючи про те, що відбувається. Раптом відчинилися двері і до нього вдерлися підпилі посланці.

— Що, панове? Чого вам треба? — спитав Кирдяга.

— Іди, тебе обрали на кошового!

— Змилуйтеся, панове,— сказав Кирдяга,— який з мене кошовий.

— Ступай, кажуть тобі! — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки і потягли. Кирдяга, проте, уперся і зупинився.

— Та в мене і розуму не стане на таке діло,— відступив трохи Кирдяга. Один з козаків схопив ззаду Кирдягу за комір і штовхнув.

— Не опинайся, чортів сину!

— Та хіба ж не знайшли нікого кращого?

— Ну, йди, ідоле. Приймай честь, собако, коли тобі дають її!

Останні слова козаки промовили вже поза куренем, підштовхуючи Кирдягу ззаду кулаками, стусанами і усовіщаннями.

Коли Кирдягу привели в круг і поставили перед радою, старшина в останній раз запитала:

— Ну, як, панове, чи всі згодні, щоб Кирдяга був кошовим?

— Згодні! — закричала юрба.

Один із старшин узяв булаву і підніс її Кирдязі. Задзвонили дзвони. Кирдяга прийняв булаву. Радісний крик розлігся по всій юрбі:

— Слава!

З відчиненої брами січової Покровської церкви виходив столітній батюшка, з причтом, півчими, корогвами і святою водою.

Кошовий Кирдяга вклонився на всі чотири сторони. А в цей час з народу вийшло четверо найстаріших си-воусих і сивочупринних запорожців. Підійшовши до Кир-дяги, кожний взяв повну жменю грязюки... і поклали Кирдязі на саму чуприну. Мокра земля стекла з його голови.

Потекла по вусах і по щоках і замазала йому болотом все лице.

— Земля єси,— співав церковний запорозький хор. Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дивився

вперед.

— І отидеші в землю,— чув Кирдяга суворі слова. На останні слова пісні два церковні півчі козаки,

Мартин Стукало і Купріян Рева, викотили з своїх страшних горлянок, немов винні бочки з кам'яного льоху:

— І отидеші в землю.

Земля здригалася від цих голосів і від гучних пострілів на честь нового кошового.

— Пу-гу! Пу-гу! — кричав запорожець невідомим подорожнім, що підпливали на пороні.

— Козаки з лугу!..— почулося здалека у відповідь.

— З чим пливете? — спитав запорожець.

— З бідою! — кричав з порона присадкуватий плечистий козак Опанас Рубан, років п'ятдесяти.

Ті, що пливли, були в обідраних свитках, їх вигляд свідчив, що вони уникнули якоїсь біди. Дехто був майже зовсім голий.

— З якою? — долітав запорозький крик.

— З гіркою та лихою! — відповів Рубан, що любив, очевидно, говорити до ладу.

— Якими вітрами?

— Вітрами та ярами, очеретами та болотами, дурний тебе піп хрестив, що все питаєш. Не бачиш, що з гетьманщини?— сказав Рубан, підходячи до запорожця й товаришів, що вже наспіли, та показуючи їм на своїх обірваних, поранених, страшних супутників.— Здорові були!

— Здорові! А що там на гетьманщині?

— А ви не чули?

— А що?

— Еге, що? Видно, вам татарин клейтухом вуха позатикав.

— Та кажи вже, що там коїться?

— А таке коїться, що й родились, і хрестились, а такого ще не бачили.

— Та кажи вже, сучий сину, чого крутиш? — не витримав нарешті один з козаків.

— Та я думаю...

— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак.

— Думаю, що б тобі, дурневі, сказати, поки збереться рада.

Бурхливі крики обурення і гніву потрясали запорозьку раду.

— Бреше він, пани-брати, не може бути, щоб так страшно оскверняли святу паску...

— Бреше! Не може!.. А чому не може? — кричали і хвилювалися навколо козаки.

— Слухайте! Ще не те скажуї — говорить тихо і зовні спокійно Рубан, стоячи біля кошового перед запорожцями.

— По всій Україні ксьондзи їздять. Знаєте в чому? У таратайках! Та не те біда, що в таратайках, а що запрягають уже не коней, а православних християн.

— Слухайте, ще не те скажу. Вже нехристи-крамарі шиють своїм жінкам спідниці з церковних риз! От які діла. А ви тут сидите та гуляєте, та й не чуєте, що коїться на світі... Тьху...

— А що ж ви, чорт би вашого батька побив, що ж ви робили самі? Шабель у вас не було?..— спитав грізно кошовий Кирдяга.

— Е, пробували. Та що вдієш, коли самих ляхів було п'ятдесят тисяч, та були, ніде правди діти, і наші собаки поміж ними...

— А гетьман, а полковники?

— Та що гетьман?—сказав Рубан.—Гетьмана спекли в мідному бику в Варшаві, а полковників, царство їм небесне, порубано начетверо і розвезено шматками по ярмарках.

Бульба стоїть вражений почутим. Всі веселі витівки походу на Туреччину були вмить забуті. Страшна дійсність постала перед його духовним поглядом у всій своїй суворій неминучості... Похід на Україну... Важка війна з панством польським... Було тихо. Та от почали долітати крики:

— Як? Щоб шинкарі тримали в оренді християнські церкви? Щоб ксьондзи запрягали православних християн у голоблі?

Стояв кошовий і дивився на своє військо, як на розбурхане море. І здавалося, що він виростав на очах.