Тарас Бульба

Страница 31 из 36

Николай Гоголь

— Ну, то клади мене на воза із рибою!

— Не можна, пане, їй-богу не можна. По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розікрадуть, і пана знайдуть.

— То вези мене хоч на чорті, тільки вези!

— Слухайте, слухайте сюди, пане! — промовив жид, підсунувши рукави вгору і підійшовши до Бульби з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер скрізь будують фортеці й замки, з Німеччини наїхало французьких інженерів, а через те шляхами везуть тепер багацько цегли й каміння. Пан хай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою. Пан собі дуженький і міцний з виду, і через те йому нічого, коли трошки буде важкенько, а я насподі у возі зроблю дірочку, щоб годувати пана.

— Роби, як знаєш, тільки вези.

І через годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній із них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейси його розвівалися з-під жидівської ярмулки щоразу, коли він гецав на коняці, довгий, як верства при дорозі.

XI

У той час, коли це діялося, на прикордонні не було ще ніяких митних урядовців та об'їзних, цього постраху всіх спритних людей, а тому кожен міг везти все, що хотів. Коли ж хто й робив трус і огляд, то більше задля власної втіхи, особливо, як на возі лежало щось привабливе на око, а його власна рука мала достатню вагу і силу. Але цегла нікого не звабила, і без перешкод заїхала головною брамою до міста. Бульба, лежачи у своїй тісній клітці, чув тільки гомін та галас візничих і більше нічого. Янкель, гецаючи на своєму низенькому запорошеному румакові, завернув, спершу добре покружлявши по місту, на темну й вузеньку вулицю, що звалася Кальна або Жидівська, бо тут справді жили жиди мало не з усієї Bаршави.

Ця вулиця дуже скидалася на вивернуте нутро заднього двору. Сонце наче й не заглядало сюди ніколи. Геть почорнілі дерев'яні будинки з силою-силенною вистромлених із вікон жердок, іще побільшували той морок. Де-не-де червонів поміж ними цегляний мур, та й той у багатьох місцях зробився вже зовсім чорний. Іноді лише обтинькований угорі шмат стіни, осяяний сонцем, блищав нестерпною для ока білиною. Тут наче хто навмисне позбирав усе вкрай несумісне одне з одним: ринви, ганчірки, лушпайки, викинуті клепки з розбитого шаплика. Всякий, що тільки мав негодяще, викидав те на вулицю й давав перехожим чудову нагоду задовольнити всі свої чуття тим паскудством. Вершник, сидячи на коні, трохи не доставав рукою до жердок, перекинутих через вулицю з одного будинку до іншого, на яких висіли жидівські панчохи, коротенькі штанці й копчена гуска. Іноді зі старезного віконця визирало досить таки вродливе обличчя жидівочки, прикрашене почорнілим намистом. Купа жиденят, замурзаних, обдертих, із кучерявими головами, галасувала й качалася в багнюці. Рудий жид із ластовинням по всьому лиці, схожому через те на гороб'яче яйце, визирнувши з вікна, заґерґотів із Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз же звернув у двір. Вулицею ішов другий жид, зупинився і теж пристав до розмови, і коли Бульба видобувся нарешті з-під цегли, то побачив аж трьох жидів, що балакали з великим запалом.

Янкель обернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в'язниці і хоч важко вмовити варту, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба пішов з трьома жидами до кімнати.

Жиди почали знов балакати своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, немов перевернуло всю його істоту: на суворому і байдужому обличчі його спалахнуло могутнє полум'я надії — тієї надії, що приходить іноді до людини у хвилину найбільшого відчаю; старе серце його почало битися дужче, наче в юнака.

— Слухайте, жиди! — промовив він, і в голосі його почулося щось палке. — Ви все на світі можете зробити, хоч і з дна морського дістанете, і прислів'я таке давно вже склалося, що жид сам себе вкраде, якщо тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти з диявольських рук. От я йому обіцяв дванадцять тисяч червінців, я набавлю ще дванадцять. Усі, які у мене є, коштовні кубки, закопане в землі золото, хату й навіть останню одежину продам і зроблю з вами умову на все життя, що все, що добуду на війні, ділитиму з вами нарівно.

— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна! — промовив, зітхнувши, Янкель.

— Ні, не можна! — промовив теж і другий. Усі три жиди переглянулися між собою.

— Хіба спробувати, — промовив боязко третій, поглядаючи на двох інших, — може. Бог поможе.

Усі троє заговорили по-німецькому. Бульба, хоч як уже наставляв своє вухо, нічого не міг уторопати; чув тільки часто казане слово "Мордехай" і більш нічого.

— Слухайте, пане! — промовив Янкель, — Треба порадитись із таким, якого ще й на світі ніколи не було! Ой-ой! То такий мудрий, як Соломон, і коли й він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сидіть тут; ось ключ, і не пускайте нікого!

Жиди вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на той брудний жидівський проспект. Три жиди зупинилися серед нього й почали з великим запалом розмовляти; до них підійшов швидко четвертий, нарешті й п'ятий. Він чув знов проказуване: "Мордехай! Мордехай!". Жиди все поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її, з-за паршивенького будиночка з'явилася нога в жидівському патинку і замигтіли поли лапсердака. "А, Мордехай! Мордехай!" — загукали всі жиди в один голос. Худий жид, трошки нижчий за Янкеля, але набагато зморщеніший, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячого гурту, і всі жиди напереміш заґерґотали, хапаючись розказати йому все. Мордехай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадався, що йшлося про нього. Мордехай махав руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік і, задираючи поли лапсердака, засував руку до кишені й діставав звідтіля якісь брязкальця, виставляючи всім на очі препогані свої штани. Нарешті всі жиди зчинили такий галас, що жид, який стояв на сторожі, мусив дати знак, щоб вони замовкли, і Тарас уже почав потерпати за свою безпеку, але пригадав, що жиди не можуть інакше розмовляти, як тільки на вулиці, і що їхньої мови сам чорт не второпає, і заспокоївся.