Не промовляючи ні слова, вона підійшла до Юкі, запустила свої пальці в її волосся, довго тріпала ним, поки зовсім не розкуйовдила, а потім притиснулася носом до її скроні. Юкі не виявляла до цього особливого зацікавлення, але й не опиралася. Тільки кілька разів труснула головою й повернула волосся на своє місце. Однак тепер її прохолодне ставлення до матері зовсім різнилося від повної байдужості під час зустрічі з батьком. Тепер в її поведінці ледь-ледь проступав стриманий вияв щирого почуття. Здавалося, що між ними таки відбувається нікому іншому невидиме спілкування душ.
Аме та Юкі. Дощ і сніг. "Справді, якась дурниця, — подумав я. — Навіщо вибирати такі імена?". Правильно казав Хіраку Макімура — зовсім як прогноз погоди. Цікаво, якби в них народилася ще одна дитина — як вони її назвали б?
Аме та Юкі не перекинулися жодним словом. Ні "як здоров'я", ні "як живеться". Мати лише покуйовдила волосся дочки й тицьнулася носом їй у скроню. От і все. Після того підійшла до мене, сіла поряд, добула з кишені сорочки пачку "Сейлем", витягла одну сигарету й прикурила від картонного сірника. Поет приніс звідкись попільничку й елегантно поставив її на стіл. Так, наче вставляв вдалий епітет у відповідний рядок вірша. Аме кинула туди сірника, випустила з рота клубок диму і шморгнула носом.
— Вибачте. Ніяк не могла відірватися від роботи, — сказала вона. Така в мене вдача: не можу зупинитися посередині. Коли вже щось почну.
Поет приніс для Аме банку пива і склянку. Спритно однією рукою потяг за кільце на кришці банки й налив пива у склянку. Аме дочекалася, поки піна осіла, і випила одним ковтком півсклянки.
— Ну, то як довго ви зможете побути на Гаваях? — спитала вона мене.
— Не знаю, — відповів я. — Ще нічого не вирішив. Можливо, з тиждень. Зараз у мене відпустка. Та невдовзі доведеться повертатися до Японії та знову братися до роботи.
— Побули б довше. Тут так гарно!
— Авжеж, гарно, — погодився я.
"От тобі й на! — подумав я. — Вона мене й не слухає".
— А ви вже їли? — спитала вона.
— У дорозі сандвічами перекусили, — відповів я.
— А як у нас із обідом? — запитала вона поета.
— Наскільки я пам'ятаю, годину тому ми їли спагеті, — повільно й спокійним голосом відповів він. — Годину тому була дванадцята п'ятнадцять. Зазвичай люди називають це обідом. Як правило…
— Справді? — неуважно спитала Аме.
— Справді, — підтвердив поет. І, повернувшись обличчям до мене, всміхнувся. — Коли вона поринає в роботу, нічого не пам'ятає. Їла чи ні, де і що зараз робить — геть-чисто все забуває. Її пам'ять на чистий аркуш паперу обертається. Неймовірна зосередженість…
"Узагалі це, мабуть, не зосередженість, а скоріше, психічне захворювання", — раптом подумав я, та, звісно, вголос нічого не сказав. Просто мовчки сидів на дивані і ввічливо посміхався.
Аме довго дивилася порожніми очима на склянку з пивом, потім, ніби щось згадавши, взяла її в руку й надпила ковток.
— Знаєш, може, ми й обідали, але мені чомусь хочеться їсти. Адже я сьогодні навіть не снідала! — сказала вона.
— Послухай, я не хотів би здаватися прискіпливим, але якщо спиратися на факти, то о пів на восьму ранку ти з'їла великий тост, грейпфрут і йогурт, — пояснював Дік Норт. — І сказала: "Яка смакота!". І також: "Смачний сніданок — велика радість у житті!".
— Та начебто щось таке було… — погодилася вона й пошкрябала ніс пальцем. Потім, утупившись невидющими очима у простір, замислився над почутим. "Як у фільмі Хічкока", — подумав я. Що далі, то менше розумієш, де правда, а де брехня. І щоразу важче розрізнити, де нормальність, а де відхилення від неї.
— А все-таки в моєму животі порожньо, — сказала Аме. — Ти не проти, якщо я ще раз попоїм?
— Звичайно, не проти, — сміючись, відповів поет. — Це ж твій живіт, а не мій. Хочеш їсти — їж скільки влізе. Дуже добре, коли ти маєш апетит. У тебе завжди так. Якщо робота йде успішно, відразу їсти хочеш. Може, приготувати тобі сандвічі?
— Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.
— Certainly[28], — сказав він і зник у кухні.
— А ви вже їли? — знову спитала мене Аме.
— У дорозі сандвічами перекусив, — повторив я.
— А Юкі?
— Не хочу! — коротко відповіла Юкі.
— Ми з Діком познайомилися в Токіо, — сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. — І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В'єтнамі. Міна відірвала. "Bouncing Betty"[29] — так її називають. Наступиш на неї — вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він — поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!
Після таких слів вона глибоко зітхнула — наче давала зрозуміти, що висловила все, що мала сказати, — потяглася всім тілом, і замовкла. Пообідня тиша загусла, яскраве сонячне проміння за вікнами пливло в повітрі, мов пилюка, і повільно розходилося повсюди як йому заманеться. Біла хмара, схожа на череп пітекантропа, все ще висіла над обрієм. І, як раніше, вперто не зрушувала з місця. Сигарета в попільничці, якої Аме більше не торкалася, дотлівала.
"Цікаво, як Дік Норт готує сандвічі? — подумав я. — Як нарізує скибки хліба? Ніж бере правою рукою. Це очевидно. А чим тоді притримує хліб? Ногою? Незрозуміло. Може, скибки успішно нарізуються, коли він рими складає? А все-таки чому б йому не користуватися протезом?".
Трохи пізніше поет приніс сандвічі, надзвичайно вишукано розкладені на таці. Сандвічі з огірками та шинкою, нарізані "по-англійському" — невеличкими шматочками, з уткнутими в них оливками. Начебто дуже смачні. "Як він зумів їх так вправно порізати?" — дивувався я. Потім Дік Норт відкрив банки пива й розлив у склянки.
— Дякую, Діку, — сказала Аме й повернулася до мене. — Він — прекрасний кухар.
— Якби хтось улаштував конкурс одноруких кухарів, то я напевне завоював би перше місце! — підморгнувши мені, сказав поет.