— Ваш автомобіль — чудовий, правда? — сказала вона згодом. — Як називається?
— "Субару", — відповів я. — Старої моделі, уживаний. На світі не так багато людей, які готові його вголос похвалити…
— Не знаю чому, та коли на ньому їду, відчуваю якусь його приязнь…
— Мабуть, тому що я його люблю і він це відчуває.
— І через це випромінює приязнь?
— Гармонію, — уточнив я.
— Що? — спитала вона.
— Я і мій автомобіль допомагаємо одне одному. Якщо говорити коротко. Я займаю його простір. Я люблю свій автомобіль, і цей простір заповнюється моїм почуттям. Автомобіль це відчуває. І тоді мені стає добре. Йому також.
— Хіба механізмові може бути добре?
— Звісно, може! — відповів я. — Чому — сам не знаю. Механізми бувають і добрими, і злими. Теоретично я не можу цього пояснити, але з досвіду знаю, що це справді так. У цьому нема сумніву.
— Ви хочете сказати, що автомобіль можна полюбити, як людину?
Я похитав головою.
— Ні, не так, як людину. Річ у тому, що почуття до автомобіля набагато стійкіше. На відміну від почуття до людини. Людям, щоб прилаштуватися одне до одного, доводиться постійно змінюватися. В їхніх душах щось постійно рухається, розгублюється, наростає, зникає, заперечується й ображається… У більшості випадків людською любов'ю не вдається свідомо керувати. А от із "субару" стосунки складаються по-іншому.
На мить Юкі задумалася над моїми словами.
— Виходить, ви з дружиною не сходилися характерами? — спитала вона.
— Я думав, що сходилися, — відповів я. — А от вона була іншої думки. Ми різнилися в поглядах. Напевне, вона вирішила, що краще втекти з іншим хлопцем, ніж виправляти цю різницю поглядів між нами.
— Отже, не вийшло так добре, як із "субару"?
— Саме так, — погодився я. Та хіба це підходяща тема для розмови з тринадцятирічною дівчиною-підлітком?
— Слухайте, а що ви думаєте про мене? — спитала Юкі.
— Про тебе я майже нічого не знаю, — відповів я.
Вона знову втупила свій погляд у мою ліву щоку. Мені здалося, ніби від цього у щоці от-от утвориться діра. Таким гострим був її погляд. "Он воно що!" — зрозумів я нарешті.
— Ти, мабуть, найвродливіша дівчина серед тих, з якими я досі зустрічався, — сказав я, вдивляючись у дорогу перед собою. — Ні, не "мабуть"! Ти — безсумнівно найвродливіша дівчина. Якби я мав п'ятнадцять років, обов'язково в тебе закохався б. Однак мені тридцять чотири, а тому я так просто не закохуюся. Неохота ставати ще нещаднішим, ніж був досі. Із "субару" спокійніше… Правда?
Цього разу Юкі довго дивилася на мене пустим поглядом. А потім випалила:
— Дивак!
Коли вона так сказала, я відчув себе найостаннішим у світі невдахою. Може, вона не хотіла мене образити. Але її слово кольнуло мене в саме серце.
* * *
О чверть на дванадцяту ми повернулися на Акасака.
— Ну що? — спитав я.
Цього разу Юкі сказала, як добратися до її квартири, що розміщувалася у затишному будинку з червоної цегли на тихій вулиці поблизу храму Ноґі. Я зупинив автомобіль перед цим будинком і заглушив мотор.
— Щодо грошей… — тихо сказала Юкі, все ще сидячи в автомобілі. — За літак, за вечерю…
— За літак віддасте, коли мати повернеться. А решту я беру на себе. Можеш не турбуватися. Під час зустрічі з дівчиною за частування я плачу сам. Отож вважай, що твої витрати — тільки за літак.
Юкі мовчки здвигнула плечима, відчинила дверцята автомобіля. І виплюнула в кадібець з декоративним кущем жувальну гумку, яку жувала всю дорогу.
— Дякую!.. Нема за що!.. — перекинувся я ввічливими словами сам із собою. Потім вийняв з гаманця візитну картку і простягнув їй. — Коли мати повернеться, передай їй оце. Далі — якщо будеш сама і виникнуть якісь проблеми, телефонуй сюди. Чим тільки зможу — допоможу…
Вона стиснула пальцями картку, уважно розглянула її — і запхала в кишеню.
— Яке дивне ім'я! — сказала вона.
Я витягнув з багажника її важенну валізу, завантажив її у ліфт і довіз на четвертий поверх. Юкі вийняла ключ і відчинила двері. Я затягнув валізу досередини. Квартира складалася з їдальні (вона ж і кухня), спальні та ванної кімнати. Будівля була ще новою, і в квартирі панував зразковий порядок, як у рекламі житла на продаж. Меблі, посуд, електроприлади в повному комплекті, сучасні й, видно, дорогі, однак не створювали враження, що тут живуть люди. Здавалося, ніби хтось заплатив за них гроші й через три дні замовлення виконали. Зі смаком. Але не так, як у реальному житті.
— Мама рідко тут буває, — сказала Юкі. — Недалеко звідси вона має майстерню і коли приїжджає у Токіо, майже весь час у ній і проживає. Там спить і їсть. А сюди лише іноді заглядає.
— Зрозуміло, — сказав я. Видно, її життя ущерть заповнене справами.
Юкі зняла хутряну накидку, запалила газову грубку. Потім хтозна-звідки принесла пачку "Вірджинія Слімз", витягла одну сигарету, затиснула її в губах, неквапливо чиркнула картонним сірником й прикурила. Я подумав, що тринадцятирічній дівчині-підлітку курити не годиться. Шкідливо для здоров'я і шкіра лущиться. Однак у тому, як Юкі курила, було стільки принади, що я не посмів її повчати. Різко окреслені, ніби вирізані ножем, губи стискали фільтр, а довгі вії повільно опустилися вниз, коли полум'я сірника торкнулося сигарети. Чубчик над чолом ледь-ледь погойдувався за кожним її рухом. Справжня досконалість. "Якби я мав п'ятнадцять років — обов'язково закохався б", — знову подумав я. Фатальною любов'ю, нестримною, як весняна снігова лавина в горах. Закохався б, але, не знаючи, що буде далі, почувався б страшенно нещасним. Юкі викликала в моїй пам'яті іншу знайому дівчину. Ту, що причарувала мене в тринадцяти— чи чотирнадцятирічному віці. Й раптом ожило болісне почуття тих далеких літ.
— Кави або чогось іншого не вип'єш? — спитала Юкі.
Я похитав головою.
— Уже пізно. Пора додому, — відповів я.
Поклавши сигарету на край попільнички, вона встала й провела мене до дверей.
— Будь обережна з вогнем! — попередив я.
— Наказуєте зовсім як тато, — відповіла вона. Нічого й казати, точне визначення.
* * *
Повернувшись додому на Сібуя, я плюхнувся на диван і випив банку пива. Потім переглянув кілька листів, що зібралися у поштовій скриньці. Всі вони стосувалися роботи і не вимагали негайної відповіді. Відклавши їхнє читання на потім, я розрізав конверти і їхній вміст висипав на стіл. Я відчував таку нестерпну втому, що робити нічого не хотілося. Однак і від страшного збудження заснути не міг. "Який довгий був цей день!" — подумав я. Довжелезний, без кінця-краю. Здавалося, ніби цілісінький день я катався на "американських гірках". Ще й досі все тіло тремтить…