І странній йшов полем в тім напрямку, який спочатку дала смуга чоловічих слідів.
Тим пак, що якраз в тому напрямку на околиці містечка засвітились вогники у хатах.
Поки він додибав туди, по всьому розлилася густа темрява ночі. Ставало зовсім тихо.
Але в присілку нічна тиша не запала.
У двох найближчих сусідніх садибах за високими щільними тинами була справжня веремія.
Гоготіли коні, прибріхували собаки, репетували на всі голоси люди.
Тільки мова була чужа.
Він не став гуркати до хвіртки. А просто заклав у щілину швайку, яку витяг із рукава киреї, і, перекрутивши її кілька разів, відімкнув хвіртку. Першими його з'яву на подвір'ї, освітленому двома вогнищами, відчули собаки. Вони вискнули і чкурнули у відкриті двері стайні.
Зразу за псами сполошились коні.
І коли отямились галасливі люди, чоловік вже стояв біля багаття. Він стояв мовчки. Але не просто мовчав. Він тримав перед собою хлопчика, зануривши в його буйні кучері лівицю, а правицею притис до горла.
Хтось зойкнув, хтось із циганок заволав.
Але чоловік під каптуром, навіть без пальців, так пронизливо свиснув, що всі заціпеніли.
— Цигане! Хто був у бурдеї? Там, у полі?
Ніхто не прохопився і зойком.
— Хто там був?!! Там ваші сліди і кров!!! Рахую до десяти! Не скажете — переріжу горло малому.
Малий спробував подряпати руку чоловікові.
Але незваний гість підняв малого за чуприну на рівній витягнутій руці і правицю з чингалом підвів угору.
Тоді вийшов наперед циганський отаман.
Він кинув під ноги чоловікові обсмалену баранячу голову і свіжозлуплену шкіру.
— Все зрозумів, отамане! Але відпущу тільки тоді, коли побачу тих, хто там був!
Чорнобородий отаман, могутній, кремезний циган, кинув щось плече.
Чоловік у киреї засміявся:
— Отамане, отамане! Говорити по-вашому не знаю, але трохи розумію.
Нехай твої хлопці і не думають за ножі хапатись!
Отаман гостро крикнув.
І з натовпу вийшли четверо молодих циган.
— У бурдеї на стіні криваві відбитки руки. Чиї це відбитки? Тільки правду! Присягаюсь Божою Матір'ю, якщо скажете правду — відпущу малого!
Якась циганка щось благально крикнула. І чоловік зрозумів, що кричить вона малому.
І малий тоді подав голос.
Отаман сказав:
— Це малий, якого ти тримаєш!
— Тоді нехай підніме руку і розчепірить пальці!
Хлопчик підняв розчепірені пальці.
Чоловік опустив малого на землю і перехопив чингал у лівицю.
— У мене дитина пропала! А сліди з бурдею до вас показали. Отамане!
Скажи своїм хлопцям, щоб пішли з вулиці. Бо я їх пострелю! — Непроханий гість висмикнув з-за пазухи пістоль. — І коні твої пропадуть! Подивися, що з ними робиться…
Тут всі цигани обернулись і побачили, що всі коні збились у куток між стайнею і возовнею.
Отаман прокричав, і йому відповіли з-за хвіртки напружені голоси.
І в повній тиші було чути, як під ногами в людей рипить сніг, як кроки віддаляються від воріт.
— До слова, отамане! А ведмедя хто на ярмарок привів?
Цигани мовчали. Малий був у безпеці і тепер вони не зважали на людину під каптуром.
— Ну добре, як коней вам не шкода, то я пішов!…
Тут наперед вибігла молодиця, не циганка, бідно вдягнена, з переляканим обличчям, з витріщеними очима.
— Козаче! Ведмедя привів московитин. І з ним "коза" — німая дівчинка.
Вони в городі "ігри грають"…
— Спасибі! — Чоловік щось поворушив рукою під киреєю. — Лови!
І метнув монету молодиці.
Та вправно вловила.
— Спасибі тобі, козаче-соколе! Спасибі!
— Молодичко-ластівочко, ану підійди до мене, щось тебе на вушко спитаю…
Озираючись на циганів, молодиця підійшла до незваного гостя.
— Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?
— У нас тільки жидовини-шинкарі…
— А, може, хтось потайки шинкарює?
— У нас тут таких немає…
— А ти?
— Я?.. у мене дочок немає. Тільки хлопці…
— У неї дві дочки. Гарні дівки. А чоловік — як віхоть…
— Так би й сказав! Це Хвеська! — Де?
— Аж на тому боці біля ставків…
— Ну, спасибі за слово! Бувай здорова, молодице!
— Ходи з Богом!..
Коли чоловік проходив крізь хвіртку і коли зачинив хвіртку, циганське кодло мовчало.
Та коли чоловік пішов вулицею, у садибі знявся такий рейвах, що і на другім кутку собаки забрехали.
Чоловік ішов у нічному мороці повз високі плетені тини і пакілля загорож.
І з-під воріт на нього брехали і вискакували роз'юшені собаки. Але навіть найскаженіші пси, підбігши до його ніг, раптом відскакували. І, підібгавши хвоста, мчали назад під захист своїх огорож.
Поки чоловік, прикульгуючи, неквапно обходив містечко зі сходу на північ, темрява потроху розійшлась, і на зоряній бані неба вималювався сліпучий серп місяця.
До кутка, де жила Хвеська, він прийшов якраз тоді, коли останні вершники кустодії, розмахуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище і помчали до брами.
Странній Хвесьчину хату впізнав одразу. Але до неї не поспішив. Він відступив у тінь велетенської липи з роздвоєним стовбуром.
Липа та стояла трохи оддалік від кутка при звороті дороги.
Став і уважно прислухався, пильно придивлявся, наскільки можна було до чогось придивитись серед блакитного снігу і чорних тіней цієї грудневої ночі.
А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зірок у чорнім оксамиті небесної бані.
Зняв рукавицю і підвів руку, розчепіривши пальці. Примірявся пальцями до Чумацького Возу і Полярної зірки. І задоволено кивнув сам собі головою — попереду ще довга-довга груднева ніч.
Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптані. За поясом блищали мідні врибою зависли срібні піхви важкого черкеського чингалу.
За пояс запхав рукавиці.
З усіх боків обійшов липу. Примірився і вхопився за великий виріст на стовбурі. Підтягся. Вперся постолами в заглибини на стовбурі. Випростався і піднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! І вже був у розвилку між стовбурами товстенної липи.
Далі було зовсім легко — він упирався ногами в один стовбур, а спиною — в другий.
І отако неквапно, спиняючись і прислухаючись подовгу, піднявся якомога вище. Тепер йому і Хвесьчине, і сусідське подвір'я було видно, як на долоні. Однак з цієї відстані, та ще вночі, хоча й при місяці, він не міг, звичайно, роздивитись, які саме були сліди біля Хвесьчиних воріт, і які — біля сусідських.