"По таких карбах і панський лакиза слід пожене! Ах ти ж матері його ковінька!" — закляв шукач і подерся вгору по крутому схилу. Кілька разів він зависав на одних руках, вчепившись за кущі. Вже перед самісіньким верхом покотився вниз. Але затримався і рачки виповз нагору.
По слідах спочатку поспішив до урвища, що нависло над опариною. Та на півдорозі до урвища побачив за кущами реп'яхів, що ті ж самі сліди ідуть назад від прірви. Тільки трохи нижче по схилу на Північ.
І він, не гаючи часу, пішов по тих слідах від Дніпра.
В якомусь бляклому небі сонце невпинно спускалось до обрію.
"Треба швидше до тих Трьох Ярів дістатись!" Знову став на лижі і широкими розтяжистими кроками, щосили штовхаючись налицями, побіг гребенем високого груда.
Здоровенні зграї щиглів, чижів і чечіток, налякані бігом людини, із голосним криком пурхали з поживних реп'яхів.
І спалахували в променях передзахідного сонця сотнями червоних, жовтих, рожевих і білих самоцвітів.
На рівному і на невисоких пагорбах подорожній був добрим лижварем.
Та при крутому спуску з гори на шлях не втримався на ногах і впав з усього розгону.
Далі він не став спускатись на лижах. Одну лижу, що лишилась на нозі, зняв. А до другої пробився, кульгаючи і борсаючись у глибоких кучугурах.
Коли ж він спустився в найглибшу улоговину перед Трьома Ярами, то тут і згубив сліди підкованих чобітків. Вони кінчались за яких десять сажнів біля краю шляху. Далі все було затоптано людьми, заїжджене полозами саней, забите дрібними ратицями овець і кіз, копитами коней, ратицями волів і корів, слідами собак. Тільки в кількох місцях побачив виразні, окремішні людські сліди. Здоровенні сліди, сліди личаків. Але не нашого плетива, як на поліссі. А поруч сліду личаків ще й здоровенні ведмежі сліди.
Проте далі й сліди дивних личаків, і відбитки ведмежих лап було затолочено людьми.
На всяк випадок, странній пошкутильгав до Третього Яру. Там слідів було зовсім не густо.
Всі сліди завертали сюди, до Другого Яру.
А на південь, у Перший Яр, не показував жодний слід!
Зрозумівши, що витрачає дорогоцінний час, поки світить сонце, він поспішив Середнім Яром.
Він краще затягнув пояс і поправив відлогу, бо починав наче потягувати гострий вітерець.
Якийсь вершник, підпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловіка у темній киреї:
— І чого ти, очкурю, шастаєш по дорозі? Золотого згубив?
Чоловік з-під відлоги хрипко спитав:
— Ведмедя і литвина у личаках не бачив?
— То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!! Ох-хо-ха-ха!
— Чоловіче, як не бачив, то їдь собі з Богом!
— Та ти мені, козаку… Та щоб я ото їхав?!
— Та я тебе!…
І пустив коня прямо на подорожнього.
В цю мить вітерець підхопив з дороги дрібні соломини, якесь сміття і поніс коневі назустріч.
Тільки це сміття закрутилось навколо вершника, як кінь шалено загоготів, аж ніби йому в череві забулькало. Здибився і в неймовірному стрибку відскочив набік від перехожого. Вершник ледь втримався, вчепившись за гриву обома руками. Отямившись, він намагався натягти узду.
Та кінь, рвучи собі залізом губи, шаленим чвалом помчав по дорозі до містечка.
І вже від західного червоного сонця понеслася поруч із конем довга, довжелезна синя тінь, залазячи аж на схил засніженого поля.
Подорожній знов нахилився до слідів на дорозі. Та чомусь одразу ж підвів голову і зиркнув услід підпилому забіяці.
І від того, що побачив, він аж вдарив рукавицями об закасані поли киреї.
На пагорбі, може в сотні сажнів праворуч від дороги, довга тінь на якусь мить розбилась, розламалась, западаючи в ямки слідів.
Прикульгуючи, чоловік поспішив угору по схилу поля. До тих слів, що так раптово виявила тінь вершника.
Сліди вели через поле до присадкуватого засніженого бурдею.
Чоловік уважно споглядав сліди чобітків з підківками, здоровенних личаків і ведмежих лап.
До самісінького бурдею сліди лягали чітко, виразно.
Але вже перед дверима сліди ці були затолочені багатьма ногами.
І ті, інші сліди здорових ніг завертали широкою смугою за бурдей на схід.
Чоловік скинув з-за плеча лижі. Витяг з-під киреї широкого черкеського чингала. Взяв його в зуби. А тоді витяг з-за поли короткого пістоля з коліщатковим замком і відхилив запобіжник.
Лівою рукою вийняв чингал із зубів і виставив перед себе. Правицю з пістолем притис ліктем до стегна і обережно підбіг під саму стіну бурдею.
Не поспішав. Обертався на всі боки. Прислухався і придивлявся у густіючі сутінки.
Він щосили вдарив неушкодженою ногою в двері і зразу ж, миттю, відхилився набік.
Двері дзвінко загули і з голосним рипінням відійшли всередину.
Хоч подорожній і поспішав, ще при світлі потрапити до бурдею, та однак у бурдеї вже були глибокі сутінки. Він обережно відкотив ногою обмолочені снопи від купи. Ні за снопами, ні під снопами нікого не було.
Але він послизнувся і ледь не впав ще й тут, у бурдеї!
Це була якась темна крижана пляма.
Темніло з кожною хвилиною.
Довелось шукачеві запхати пістоля назад за пояс під кирею. А чингал знов затиснути у зубах. І викресати вогню.
Запалив віхоть соломи.
І побачив таке, від чого йому аж горло перехопило — на глиняній промерзлій стіні, що зблискувала крижинками, було кілька відбитків кривавих. Дитячої правиці.
Шукач із снопів смикав солому, скручував віхті і, запаливши, при їхньому світлі поволі досліджував будівлю.
У кількох місцях лишилась незатолочені сліди ведмежих лап. Під вікномбійницею у мерзлій пилюці чітко викарбовувались відбитки чобітків з підківками. На здоровенному горщику він зауважив світлі смуги від ведмежих пазурів.
Та найстрашніше — вже виходячи з бурдею, він нахилився і підняв половинку дитячого мережаного гребінця. Вийшовши з бурдею, спробував вдягти лижі. Але ногу сильно пекло, і на лижах він не був здатен вправно бігти.
Він ще раз запалив жмак соломи, і ще раз оглянув сліди біля входу до бурдею. У кількох місцях віднайшов сліди ведмедя і двох пар личаків. Одні сліди були ті самісінькі, що й біля Трьох Ярів. Другі личаки давали слід значно менший. А слідів чобітків з підківками більше не стало.
Далі слідів зовсім не стало видно.
Сутінки злилися з темрявою. Солома пихнула востаннє, обпікаючи пальці.