Вранці, ще не встиг їхній муедзин до молитви закликати, знявся в каравані страшний галас. А як зійшло сонце, бачу: біжить до мене цілий натовп. Прибігли і кричать, що ніби я злий чародій і звів їхнього славного воїна! Бо під ранок гієна відхопила йому прутня і яйця! І виганяють мене в пустелю. Роз'юшились і вже підіймають каміння! Тоді я підвів угору руки і кажу: "Я піду і заберу все з собою! Якщо ви мене каменуєте, мій духкахуль лишиться назавжди тут!". Вони відступили, а я з відчаю пішов до марокканця. Та кажу йому, що мені потрібні два верблюди і бурдюки для води. І тільки тоді я піду в пустелю! Так я повернув, що ніби мене не виганяють, а відкупне мені дають, щоб тільки покинув оазис! Дали мені зразу двох поганеньких верблюдів і старі бурдюки для води… Але без повадиря-такшифа як я знайду дорогу?…
— А по зірках?
— Синку! Зірки — то така наука, що їй все життя вчаться. Я ж тільки перший рік був у пустелі…
Отож, що в мене є перед дорогою в пустелю? Один добрий верблюд, та змучений, а два поганенькі. Що робити? А тікати треба! Біда в гузно припікає! Ще щось у них трапиться, ніякі мої слова не допоможуть — закидають камінням! Це вони можуть! Я вже таке бачив! Та господь милостивий і до таких грішників, як я! Щоб не дрочити бусурман, пішов я до ставка воду в бурдюки набирати. Та й від ставка найдалі до стійбища каравану. Підійшла стара негритянка-рабиня казан почистити і помити. Та й питає, чого я такий сумний. Я їй і сказав. Вона мене питає: "Ти справді того вояка наврочив?" Я прямо не кажу, що я (ти, синку, навчайся!), а кажу: "Він вартий гієни." Вона довго так, довго дивилась мені в очі, і каже: "Ти саме той! Ходімо за мною!". Взяла мене за руку і відвела до одного шейхатакшифа.
А здоровий був той старий дід! Чи не на дві голови вищий за мене. І сліпий… От! Я до нього з превеликою повагою, в ноги йому кланяюсь, прошу мене врятувати, вивести на великі караванні шляхи, бо я в небезпеці. Він питає, хто я. Я йому кажу, що я моряк і ходив до країни чорних по цілюще зілля. Як міг, бо він сліпий, а я половину кажу, а половину на мигах показую. Та добре, що стара йому ще додавала словами. Отож, розповів, як цілий місяць був з чорними чаклунами. Ще й витяг лук дикунський і сагайдак зі стрілами. Дав йому помацати. А рабиня, як побачила лук і стріли, торкнулась моєї руки і питає: "Вони тобі подарували самі? Ти не купив його?". Тоді я виймаю стрілу з дерев'яним наконечником: "Для газелі".
Виймаю з кістяним вістрям: "Для дрофи". Виймаю із залізним вістрям: "Для ящера". Стара як заверещить, та так радісно: "Лу-лу-лу-лу-лу!!! Він, він, він! Справжній чарівник! Все правильно розповів!". Старий тоді підвівся і каже: "Заливайте бурдюки і ходімо!". І ми одразу рушили з оазису. Ми йдемо, а шейхи питають: "Куди ви проти ночі?". Шейх їм: "А я вже давно тільки вночі і ходжу!…".
— І він, цей сліпий, вас, Батьку, вивів у безпечне місце?!!
— Еге! Вивів, синку, краще зрячого! Де пісок нюхав, де глину на язик брав, де й рачки повзав, все обмацував, щоку до землі прикладав. Якби не чорна рабиня і сліпий шейх, я пропав би! Я потім довідався, що, тільки ми пішли, з'явились султанові стражі і шукали мене, щоб притягти до самого султана, бо ніби я знаю шлях до золотих ручаїв у землях чорних чаклунів. І почались від того дня, власне, ночі, мої мандри по пустелі. І в полоні бував, і воював з одними племенами проти інших, і в Мертве Місто ходив по скарби, і полював на диких баранів. Господи! Чого тільки не було! Але Воля Божа найвища! Вивів Всевишній мене з пустелі вогненної до зелених хвиль моря… І найбільше диво дивне — я не згубив ні їхній Коран, ні свого африканського зілля.
Отож, повернувся я в Алжир. Та й пішов у фортецю, по-їхньому касбу, до паші. Він при беєві був головним соглядатаєм. Віддав йому "купецький" Коран. Розповів йому все, тільки про чорних чаклунів і золоті самородки в їхніх землях не розповів. Докладно розповів, як "купців" моїх схопили слуги мароканського купця і віддалли султановим воякам. Раптом він відкриває Коран: "Читай!". Я добре запам'ятав, з якої сторінки які слова "купець" звіздар читав, коли ми з ним "відбували" молитву вдень десь серед каміння чи піску. Кілька разів відкривав сторінки і змушував "читати", що там написано. Тоді сміється: "Добре, що ти неписьменний. Якби був письменний, то довелося б тебе удавити. Живи собі, брехло! Тільки нам'ятай: якщо знадобишся — зразу знайду." Прийшов я від паші-соглядатая до своєї чорної Чарівниці і розповів їй про розмову з пашею. Вона дуже занепокоїлась: "Тобі треба тікати! Бо тебе або удавлять, щоб раптом не розповів, де був і з ким був. Або надішлють ще в якесь смертельне пекло!" "А як же ти без мене, моя чародійко?" Вона мені: "Дурне. Ти ж приніс мені зілля. Я полікуюсь і буду в тяжі. Як знатиму, що в тяжі вже, попрошу мою господиню, щоб продала мене якомусь старому білому. Я їй за це добрі гроші дам. Вона за добрі гроші мені кого завгодно знайде! А як старому білому цапові я народжу світлу дитину, то буду я вже не рабиня йому, а жінка!" "Щоб моя дитина та була турком чи арабином?!" "Мені потрібна справжня воля. А без світлої дитини мені ніяк не випадає. Ти думаєш, що я тебе для забавки в Пустелю надіслала?… Бо мені було потрібне зілля від неплідності!…" "Та що ти мелеш? Мене сам паша беїв відправив із своїми шпигунами через пустелю в Тімбукту!!!" "Дурню ти мій, дурню, а хто йому порадив тебе приставити до купців?! Не лютуй і не сумуй! Час нам далі іти своїми стежками. Прийшов тобі час тікати, а мені дитину народити…" Подумав я, подумав, і виходило, що моя кохана — відьма…
— Хіба вона була відьма?!!
— Ну, може, й не відьма, але найстрашніша чаклунка.
Мати її із скотарів, а батько — із землеробського племені. І був він такий страшний чаклун, що його навіть вожді і скотарів, і землеробів, і лісових дикунів — всі боялись і слухались. Тоді їм було таке нестерпно далі терпіти. Один хитрий чаклун із скотарів підмовив чаклунів із лісового племені навести на її батька ману, підстерегти і вбити. Так чаклуни і зробили. А коли вбили, то з'їли його мозок, і печінку і серце. Щоб його сила до них перейшла. І голову її батька вони у підземний мурашник сховали. Щоб його не поховали і щоб його тіло блукало на тому світі без голови і тому не могло помститись своїм убивцям. знала, куди можуть сховати голову її батька. І дівчинка знайшла батькову голову. По тому вона вкрала у свого діда четверо найкращих кіз і пригнала одному далекому чаклунові, щоб він її страшному чародійству навчив. Бо вона присяглась батьковій голові, що вона помститься іншим чаклунам. Щоб підступитись до вбивці свого батька, вона дала і праву цицьку собі відрізати. І таку їжу і трави їла весь час, щоб сила у м'язах зростала, а ліва цицька не збільшувалась. Вона навчилась усім чародійствам. Стала така вправна і хитра, що змогла прикинутись хлопцем. І проникла на свято обрізання молодих пастухів. Ніби вона молодий хлопець-пастух. Лягла перед головним чародієм, призвідцем смерті її батька. Коли чародій схилився над нею і відхилив плаща, вона вивернулась і скалком чорного скла відтяла чародію прутня! Всі так були приголомшені її помстою, що і пальцем її не зачепили. І вона спокійно пішла з тієї чародійської галявини!!!