Ледь утримуючи натягнутий повід, малий вивернув коня, пустив обабіч дороги. По глибокому снігу, попід самим крутим урвищем високої засніженої гори.
Кінь шарпався, хрипів, пряв вухами, роздував ніздрі, зі свистом втягуючи і видихаючи повітря.
Омелько спинився з другого боку дороги. Чекав, поки малий виведе коня на шлях понереду нього на пристойну відстань.
Коли це сталось, кінь заспокоївся і пішов короткою риссю. А Омелько погнав за ним на лижах.
Вітер більше не мінявся. І кінь остаточно заспокоївся.
Ось тоді й докумекав малий — чимось Батько таким себе намастив, чого страшно бояться і собаки, і коні. Якесь це чародійське мастило, бо від його запаху он як полохаються коні, і геть дуріють найбільші пси?
Малий обернувся і прокричав:
— Батьку! Я відгадав таємницю — від вас пахне страхом! Ви себе чимось страшним намастили!
— Ай молодець ти в мене, синку! Таки кебета в тебе козацька! А тепер уважно дивись — за горою зразу кущі глоду. Завертай праворуч. Побачиш лижву і по лижві, по лижві!
За горою йшло чисте поле. Тільки праворуч на пагорбах чорнів липовий гай, а за ним вже ховалось далеке село.
Низьке грудневе сонечко ледь пробивалось крізь сіру імлу. Наче й не світило.
Тому Тимко спробував подивитись на сонце. Але в очах у нього зразу запливали зелені й червоні кола.
— Що з тобою? — Десь здалеку донеслось від Омелька.
— Та на сонце подивився! Геть осліп!
— Спини коня! Опусти голову, закрий очі. Перепочинь!
Вони спинились і прислухались.
Тихо. Зовсім тихо.
На мить тишу розбив дрібний сорочий стрекіт. Над ними, весело пурхаючи, пронеслися три довгохвості сороки. І знов настала тиша. Повна тиша короткого грудневого дня. Вони попростували засніженим полем далі, минаючи з правого боку пагорби з липовими гаями.
Вони прямували по неглибокому снігу (тут сніг вітри здували), під яким ховались смарагдові пагони озимини.
Коли раптом по чистому полю з-за низьких кущиків вискочила ціла череда зайців.
— Ой, зайці! Батьку, вони дорогу нам перебігли! Біда нам буде!
— Тіпун тобі на язик! Перехрестись і плюнь через ліве плече!
Вони спинились і споглядали, як один за одним біжить більше дюжини зайців.
А лисиці, яка мала бути там, де зайці, так вони і не побачили.
І чого бігли ті зайці через усе житнє поле, якщо за ними ніхто не гнався?
Отако відкритим полем вони йшли майже до полудня. На невисокому сугорбі Омелько сказав зупинитись.
Сам не підходив, а наказав малому, щоб той спішився. Оглянув коня і розім'яв ноги. І щоб походив — не поморозив ноги. Бо ходаки не чоботи!
Та сам лижі не знімав. Тільки відщібнув шаблю і приторочив до аркебузи, сітки і кармака.
Опустив поли кереї, а потім знов закасав під пояс і перевірив, чи добре тримаються.
Хлопчик, як і перше, не підступаючи, пожбурнув пиріжка Батькові.
3'їли по пиріжку. А Лиска малий пригостив морквою.
— Батьку! Я тільки на мить підійду до вас! Я хочу вам сказати…
— І не руш! Запах на тебе перейде; і твій кінь злякається тебе. Мало тобі, що ці гниди ледь його не звели?!. — Омелько аж скригнув зубами.
Та зразу, миттю опанував себе, дожував пиріжок.
— Ну, синку, по конях! — Зрештою сказав Омелько, злизавши з долоні останні крихти солодкого маку.
І знову вони неквапно, та вперто просувались тихими засніженими полями.
Часом ішли під самими заростями кущів терну. Тоді не стримувалися, спинялися і ласували мороженими медовими ягодами.
Юга на обрії не проходила, а все густішала, розпливалася на все небо.
Стало западати на швидкий грудневий вечір. Золотаве сонце зовсім розчинилось у сірі юзі.
Темніло.
— Нічого не поробиш. Доведеться на якомусь хуторі заночувати. До Млинів далеченько. Десь отут є хутори.
— А ви тут були колись? — Здалеку спитав хлопчик.
— Саме отут — ні. Але в цих краях — не раз. Не мертвись — знайдемо хутір. Тут хуторів — мов груші з торби порозкочувались! Знайдемо!
Почав сіятись сніжок.
Стемніло і враз настала холодна сніжна ніч. Вітер повернув їм у спину.
Тому Омелько й вийшов наперед.
Малий на Лискові за ним. Просувались за вітром і все перегукувались.
Бо хоч і близько йшли, та в темряві.
І раптом наштовхнулись на стіну густих колючих чагарів. Почали шукати прохід в кущах, щоб сховатись від вітру.
І знайшли небавом.
Омелько закричав малому, щоб той заводив коня в затишок і добре прив'язав.
Сам же Омелько нахилився, щось поколупався зі своїми м'якими чоботами, щось попорпався із лижами, ще там щось покамешився та й крикнув у темряву: — Синку! Ти прив'язав Лиска?
І почув крізь шум заметілі розпачливий крик:
— Лиско втік!!! Де ви, Батьку?!!
— Я тут! — Закричав козак. — Іди на мій голос!!!
Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущі, колючись і об терен, і об глод, зрештою, здибались.
Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.
— Що, синку, злякався?!
— Ні, не злякався, бо ви тут… Я злякався, як опарину побачив…
Дивлюсь… а нечиста сила так і тягне мене у воду… Так і тягне, так і тягне!..
— А як за тобою ці лядські сраколизи гонили?
— Та ні! Страшно не було! Тільки серце чогось так калатало, як на гору дряпався!.. Ага, трохи злякався, як у болото упав… А зовсім мілко… Ну було страшно — ніяк не міг звестися. Так я рачки з болота виліз. Я руки сховав під личину. А воно раз — і обмерзло геть! Руки як пов'язало. І коза стала така важка, як камінь!.. Я пішов тоді. Ішов, ішов, а потім упав…
— А що далі? Що далі було? Розкажи, синку!
— А тоді далі я прокинувся… Ну згадав про свою сороку. А ви мене насварили… А чому?
— Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб ти ніколи, ніколи такою лайкою не лаявся!..
— А як мені лаятись?
— Лайся по-нашому!.. Добре, пішли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.
Козак і хлопчик побрели у повній темряві, натикаючись кущі та купи бур'янів.
— Ти не спи! — Говорив Омелько і час від часу мацав хлопчика. — Не спи! Як заснеш, замерзнеш!
І козак тягнув малого, бо в того вже заплітались ноги. Потиху вітер став ущухати.
Десь у чорноті неба з'явилась невелика чиста латка, на якій заіскрились такі великі яскраві зірки, що малий аж заволав.
— Батьку, Батьку! Он зоря Віфлеємська!!!
— Ні, синку! Віфлеємська зірка буде через п'ять днів. А це зоря нам дороговказ! Тепер ми порятовані!..