— Отут торік дядько з Капулівки пушку стару знайшов — із берега вистромилась, запорозька ще вона, кажуть.
— Ну і що ж він з нею зробив?
— Та продав ковалеві за три рублі.
Сонце пробивається крізь дерева, котячись до заходу, і таким маленьким розплескалось воно золотими брязкотельцями в тихій воді, як маленький і сумирний Павлюк після давніх морських походів, після Кішки, Сагайдачного, Сірка, Гордієнка.
Мені спало раптом на думку спровокувати діда. Я невинно питаю:
— А скажіть — що воно за люди ті, запорожці були? Дідок набрався поважності й трохи врочисто каже:
— Були такі, воювали все... Вони, бачите, були дуже уверені в православній вірі, через те й бились усе времня. Ну тільки одна в них ошибка була: пити горілку дуже любили...
Павлюк звернув праворуч і одразу поширшав. Неподалеку на горі з-за дерев висувається зелена церковна баня.
— А оце річка Скарбна. Я знову провокую дідка.
— Чого це вона так зветься?
— Та кажуть, буцім, на дні її скарб, сказать би — клад, запорожці на човні потопили.
— Ну і що ж — ніхто не дістав того скарбу?
— Не. Це вам не хвакт дістати, ну тільки не звєсно, бачите, настроєній його... Аби хто знав про настроєніє, так досі б уже дістав, а то не знають: запорожці його заворожили. Були в них такі характерники, вроді як би сказать,— чаклуни по-настоящому.
Павлюк підліз до Чортомлицького острова і загубився між річками, що стиснули звідусіль Чортомлицьку Січ.
— Ну оце й Січ тут була... Може, вийдете погуляти?
Я виходжу з човна й ступаю на горб острова. Довгі літа, весняні води одірвали вже давно більшу частину його. Залишився тільки горбок, що на ньому ростуть буйно будяки з реп'яхами, а все інше пішло за літами, за водою, набезвік...
Тут була Чортомлицька Січ. Тут за Сірка яничари з татарами на Різдво увірвались у Січ. Тут хазяйнувала Петровська карна експедиція з Ґалаґаном 1709 року, відціля вирушав під Перекоп, на Бахчисарай Сірко з товариством. Тут була Січ...
Та й колючі ж будяки ростуть там, де лилась колись кров. Невеликий горбок на острові скрізь поколупано ямами, і в ямах можна легко знайти черепки кахлів від куренів, посуд, якісь залізка. По тих ямах аматори шукають запорозьких скарбів.
Нехай риє, одкопує,
Не своє шукає...
Глухо мовчить на острові уціліла від поводів земля, й цупко чіпляються до ніг реп'яхи. Тут була колись Січ...
Ми поїхали далі Підпильною. Лівий глинястий берег злетів угору на кілька сажнів, і річка його справді — підпилює. А на правому березі густо стоїть ліс. Він зацілів від знищення, і Підпильна тихо голубить коріння дерев, милується з нього, що увібрав у себе тіні останньої Січі — Нового Коша.
З гори збігаються у долину, до води, хати, а сама гора на лівому березі подалась у поле. З-за дерев виглядає маленька, дерев'яна церква. Село Покровське. На березі перуть білизну пустотливі дівчата й неподалеку парубки напувають коні. Мій дідок облишив веслувати й повертаеться до берега. Йому несподівано заманулось жартувати:
— А скажіть, хлопці, чи у вас на вербі не ростуть абрикоси?
Здивовані хлопці роздивляються нас і механічно відповідають:
— Ні.
— І в нас теж не ростуть,— резюмує, осміхаючись, дідок і веслує далі.
Десь за Покровськими садками поринає за обрій сонце і востаннє багряно освітлює старі стіни дерев'яної церкви.
Я йду шукати попа. Праворуч — маленький ставок. Це була колись затока, де стояли січові чайки, тепер коло неї в калюжі борсаються свині.
Я увійшов на крихітний цвинтар і переступив поріг сторожки, де тимчасово живе піп.
У дальньому кутку великої кімнати з низькою дерев'яною стелею сиділо коло столу дві постаті. Я привітався й спитав, де можу бачити священика. Від столу зірвалась постать і побігла до мене. Постать сполоханим, бентежним голосом запитала одразу ж:
— А що таке? В чом, собственно, дєло?
На перший погляд постать у підряснику одгонила колоритом гоголівських "Вечеров на хуторе близь Диканьки", одначе голос її був завзятий і навіть бойовий. Я трохи зніяковів.
— Мені треба побачити місцевого панотця. Постать дрігнула, й маленька косичка позаду нервово
метнулась убік.
— Совсем вам його йе "треба бачити!" Вже ваші були тут. Тільки нічого не вийшло. Тут не пройде! Ні, ні!.. /
Я зовсім спантеличився і почав серйозно побоюватись за розумові здібності постаті в підряснику.
— Вибачте, я не розумію... Постать перебила мене:
— Ви откудова?
— З Києва.
— Ну, ось, так я ж і кажу вам: уже ваші самосвати були, тільки нічого не вийшло. Тут і сам ваш Липківський нічого не втне...
Я зрозумів: пописько взяв мене" за організатора автокефальної' церкви. Тут саме тільки заходить ця боротьба, а до того ж моя українська мова, дощовик... Я рішуче сказав попові:
— Ви помилились: я співробітник радянської преси, я хочу подивитись на старовинні речі, що у вас тут е.
— Радянської преси? Ага-a... Так пожалуйте. Може б, присіли?
Проте, піп скоро оговтався, до нього повернувся завзятий голос, і ми вийшли на вулицю.
— Тут, як бачите, все село построїне за принципом Січі. Отут рів був, там далі — Запорозький гасан-баша, оце, коло церкви, старшинська паланка була, а отуди далі, навіть і тепер улиця зветься Гузнопалівка.
Піп простягнув долоню й тикнув у неї довгим, худим пальцем, пояснюючи:
— То-єсть, значить, гузном саділі на палі. Тут среди жителей и фамилии попадаются запорожские, вроде — Держипуп, Смердикуш, Забийворота. Запорожцы, виде-те ли, любили давать всякие насмешливые прозвища...
Ми підійшли до старої каплиці, де стояла січюва церква. Я умисно спитав попа:
— Це місце останньої Січі, часів руйнування за Катерини?
Піп здивовано підвів брови .на велике в зморшках чоло. Я мимоволі пригадав Півневу характеристику йому, щодо горілки.
— Да, "останньої", но только вы неверно говорите — "руйнування". Руйнування тут никакого не было. Это на Чортомлыцкой Сечи там, действительно, мордували запорожцев, а здесь было мирно. Пришел генерал Текелия с русской армией и говорит запорожцам: "Вы—зарезя-ки?" Они отвечают: "Пожалуй, да".— "Ну там вам здесь больше делать нечего, потому что границы тут больше нет! Пожалуйте на Кубань черкеса воювать". Запорожцы взяли и пошли на Кубань.