Телефон у моєму номері задзвонив о третій ночі. Директор зоопарку, плутаючись від хвилювання, сказав, що такану геть погано. Я крикнув у трубку, що зараз буду. Я увімкнув настільну лампу і ніяк не міг поцілити в рукави сорочки.
Такану стало зле ще увечері, до закриття зоопарку, але директор не подзвонив мені, сподіваючись вилікувати його самотужки. Він не хотів, щоб я подумав, що зоопарк винен у хворобі звіра.
Я довго біг нічними вулицями, спотикаючись об тріщини в бруківці, ковзаючи в калюжах, полохаючи ящірок і сліпунів. Біля воріт мене зустрів служитель, середнє око його було заплющене — служителеві хотілося спати. Я не зрозумів, що він говорить, і побіг угору, повз клітки з хробаками і загороди, де, розбуджені моїми кроками, вовтузилися чорні тіні.
Такан лежав у кабінеті директора. Директор, в білому халаті, сидів край столу, заставленого пляшками, ампулами, коробочками. Директор був збентежений, але мені ніколи було його втішати.
Очі такана були затягнуті білими плівками, немов у птаха. Він рідко, зі схлипом дихав, і часом по його шкурі пробігав трем. Тоді він дрібно стукав по підлозі білими копитцями.
Я подумав, що перед смертю такан бачить сизі гори, але я не встигну відвезти його назад.
Шерсть у мене під долонею була такою ж м'якою і теплою, як завжди, але я знав, що вона застине до світанку. Я не міг пристрелити його, тому що він був моїм другом.
Раптом такан, ніби захотівши попрощатися зі мною, розплющив очі. Але він дивився повз мене, на двері. Там стояла дочка старости.
— Я приїхала, — сказала вона. — Я зрозуміла з листа, що такану погано. Я привезла гірську траву. Коли довгоноги хворіють, вони їдять цю траву.
Дівчина зняла з плеча мішок, від якого по кімнаті поширився тонкий аромат гірських лугів і вітру.
Такан сказав їй щось, і дівчина дістала з мішка оберемок сизих, мов гори, квітів...
Дочка старости прийшла провести нас на космодром. За ті два дні, що ми просиділи з нею біля хворого такана, ми подружилися, і вона повірила мені, що такану варто поїхати на Землю.
Такан був ще слабкий, але коли стюардеса "Оріона" побачила, як ми утрьох виходимо на поле, вона вискнула від захоплення, а я сказав такану:
— Ось бачиш, я ж тобі казав.
— Я розбуджу пасажирів, — сказала стюардеса. — Вони обов'язково повинні здивуватися. А він уміє літати?
— Літатиме, — сказав я. — Не треба будити пасажирів. Вони ще встигнуть на нього надивитися.
Ми з таканом прослідкували, як іде вантаження нашого звіринця, а потім пройшли до каюти, де на нас чекав капітан, який сказав, що це порушення правил, але він не має нічогісінько проти.
Ми прилетіли на Землю через три тижні. За цей час такан встиг познайомитися з пасажирами, він пишався тим, що опинився в центрі уваги. Крила у нього настільки відростили, що він міг літати по довгому коридору корабля і навіть возив на спині одну десятирічну дівчинку.
У цієї дівчинки виявилася потрібна нам книга, і я прочитав її таканові. Такан повторював за мною деякі вірші і розглядав малюнки, дивуючись, як схожий він на книжкового героя.
Ми домовилися, що поява такана на Землі буде обставлена драматично. Дівчинці ми зшили червоні чобітки і червону сорочку з поясочком. І смугасті штани. Це виявилося нелегкою справою. Три дні пішло на пошуки матеріалів, і якщо штани і сорочку зшили потім стюардеса з матір'ю дівчинки, то чоботи довелося тачати мені самому. Я поколов до нігтів пальці і змарнував декілька метрів червоного пластику.
Такан попросив, щоб дівчинку одягнули, і залишився задоволений результатом.
Останню ніч перед приземленням він не спав і нервово постукував копитом об перегородку.
— Не турбуйся, — казав я йому. — Спи. Завтра важкий день.
Коли "Оріон" приземлився і телевізійні камери під'їхали ближче, такан підійшов до люка і сказав дівчинці:
— Тримайся міцніше.
— Я знаю, — сказала дівчинка.
Капітан наказав відчинити люк. Задзижчали камери, і всі, хто зібрався на величезному полі, дивилися на чорний отвір люка.
Я ніяк не міг подумати, що звістка про наш приліт викличе таке хвилювання на Землі. Десятки тисяч людей з'їхалися до космодрому, і телесупутники, що зустріли нас на зовнішній орбіті і провели почесним ескортом до поля, кружляли поряд, немов товсті жуки.
Такан легко стрибнув вперед, злетів над полем і поволі поплив до широко розплющених очей телевізійних камер. Крил його, тонких і прозорих, не було видно. Здавалося, що вершника прикриває легке марево. Дівчинка підняла вітально руку, і мільйони дітей закричали:
— Лети до нас, конику-горбоконику!
Коник-горбоконик позував перед камерами. Він мчав до них, гальмував неподалік, поводив довгими вухами і знову злітав до хмар. Дівчинка міцно трималася за гриву і острожила коника-горбоконика червоними пластиковими чобітками.
— Він не втомиться? — запитала стюардеса.
— Ні, — відповів я. — Виявляється, він не позбавлений марнославства.
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.