— Я не боюся наших людей, я знаю їх, але, розумієш...—. Софія Аркадіївна лягла на спину й, вдивляючись широко розплющеними очима в темряву стелі, замислено проказала: — Я боюсь іншого. Як би це тобі пояснити?.. Мені страшно не того, що в людях, а того, що над людьми. Тої фатальної сили, що опановує людей... Ти звернув увагу: до нас тепер ніхто не заходить із села. Нас обминають, як прокажених. Ми — мов приречені...
Миколу Петровича вразили зненацька ці слова: як на негнучкий інститутський розум Софії Аркадіївни, який звичайно не сягав далі усталених понять і до якого Лебе-динський звик ставитися поблажливо,— це було занадто глибоке мислення. Відкіля воно — навіяння, підсвідоме передчуття катастрофи?.. Але, помовчавши трохи й отямившись, він знайшов у собі сили спокійно заперечити:
— Ку, це вже містика! Просто ми живемо в перехідний період, у той ііереломний момент, коли історія вискочила з своєї наїждженої колії і її стара колісниця тррохкотить по "вибоїнах, трясе й кидає в різні боки людей на ній. Але кінець кінцем вона знову втрапить на свою прадавню путь. Тільки — перечекати! — повторив він, щоб заспокоїти не тільки дружину, але й самого себе.
Та це не розраяло ні його, ні її. Те, що селяни останнім часом здалека обминають хутір, помітив і він сам. Ба навіть поважні господарі, що раніш, стрінувшись на вулиці, приязно віталися й підходили перекинутися словом, тепер бокували від Лебединського. Що це? Чи тільки соромляться перед тими горлопанами, щоб не подумали, бува, ніби вони накладають з паном, чи таки готуються до чогось?.. Справді, живемо тепер, мов якийсь Миклуха-Мак-лай серед папуасів: сидиш на хуторі й думаєш, чи пощастить тобі й далі тримати на припоні їхні темні первісні душі, чи одної глупої ночі вони прийдуть до тебе з смолоскипами, з ножами й сокирами?.. "Невже ж таки прийдуть? — питав не раз самого себе Лебединський, поглядаючи на припорошені першим сніжком сільські стріхи, і сам собі відповідав: — Ні, того не може бути!"
Але вони прийшли!
Вже дотліли останні економії довкола, кудись подалися з села дезертири, що здобули тепер навіть пошану в селян своїми запальними словами, не стало чути й приїжджих горлопанів — чи то невеликий грудневий мороз налякав тих голодранців, чи їх понесло кудись на важливіші за маєток Лебединського діла. В селі притихло. Різали свиней перед різдвом, солили сало, начиняли ковбаси. Весело миготіли вогні по хатах, і мирно здіймалися до зоряного неба дими з бовдурів.
Лебединському вже почало здаватися, що дев'ятий вал щасливо й непомітно перехлюпнув через його хутір і тепер можна з полегкістю передихнути. Софія Аркадіївна зняла мову навіть про різдвяну ялинку, хоч навряд чи зважиться дочка їхати тепер з Києва на різдвяні вакації: поїзди переповнені, на приступках, на буферах, на дахах — скрізь солдати. Але за традицією, щоб усе було так, як раніш, як завжди, далебі, слід улаштувати ялинку. Можна запросити цього разу селянських дітей на різдво...
Та ось за тиждень перед різдвом до них приїхали. Хоч заходило вже на вечір, але з вікна Лебединський встиг побачити, що з саней зіскакували не якісь чужі зайди, а таки свої, з села. Навіть опасистого Давимоку, що важко вилазив із саней, помітив він. Того самого сільського багатія Давимоку, який третій рік не перестає просити продати йому дванадцять десятин за річкою.
Лебединського не здивувало, коли Софія Аркадіївна, обійшовши всі пркої й кухню, тривожно спитала:
— Де ж прислуга? Ні Явдохи, ні Теклі нема, ні Степана, який допіру був у кухні...
Лебединському стало ясно, що прислуга втекла з панського двору, і він з гіркотою подумав: "Скільки вовка не годуй..." Але додумати йому не дали. Затримавшись трохи надворі, може, радячись востаннє, вони раптом увійшли. Не з кухні, як то бувало звичайно, а через парадні двері, які виявилися чомусь незамкненими ("Певно, покоївка Текля навмисно не замкнула їх..."), зачовгали в сінях, у передпокої, а далі в залу, де прикипіла коло рояля Софія Аркадіївна й застиг біля вікна в напруженому чеканні Микола Петрович, ввалився цілий натовп людей.
Побачивши пана, передні трохи осіклися, познімали шапки й спинились, але позаду до покоїв заходили нові й нові, знадвору крізь подвійні рами й непричинені парадні двері чувся далекий гамір, сміх і кінське іржання, мов на ярмарку. Вже сутеніло, коли майже вся зала наповнилася людьми, а в двері пхалися ще нові й витискали передніх усе ближче й ближче до остовпілого пана. На якусь хвилину запала гнітюча тиша. Ті, що стояли далі, з цікавістю лупили очі на рояль, м'які крісла, велику розмальовану не по-тутешньому вазу, яка стояла для чогось у кутку; передні похмуро дивилися собі під ноги й ніяково перебирали в руках шапки.
Лебединський нарешті опанував себе після першої розгубленості й, силкуючись приязно усміхатися, лагідно звернувся до селян:
— Що скажете, люди добрі? Чи справу яку до мене маєте, чи колядувати прийшли? Так воно ж, либонь, ще тиждень до святвечора...
Жартівливий панський тон розв'язав усе. Хтось із задніх рядів вигукнув:
— Ми ще й пощедруємо!
А другий хриплий голос додав:
— Буде тобі ще й голодна кутя на кутні!
— Як, як? — закидаючи назад голову, щоб краще роздивитись задніх, спитав Лебединський, намагаючись не випустити ініціативи й воднораз почуваючи, що вона вислизає з його рук.
— Так що забирайтеся, пане, поки цілі, бо будемо палити вас! — уже роздратовано крикнув хтось зухвалий ізсередини стовпища.
"Хто це крикнув? Чи не Давимока?" — промайнуло в думці Лебединському. Он він, третій скраю, під вереща-гінським ескізом "Поранений".* А може, то не він, а Сидір Рябошапка, що стоїть у драній свитині трохи далі від Дави-моки? Останній шарпак у селі, що й досі не одробив заборговані торік два пуди пшениці. Мабуть-таки, Рябошапка... Але те, що навіть Давимока заявився на хуторі й, мабуть, не з одною, а з двома фурами, щоб більше нахапати панського добра, свідчило, що справа набирає серйозного, якщо не зовсім трагічного характеру.
— Палити? Мене? — аж подався назад Лебединський.
— А то ж кого? Ви ж тільки один і зосталися, наче на розплід! — тепер уже виразно було чути, що то вигукнув Давимока.