— Значить, — запитав я, — якщо ви зараз підведете свій годинник вперед, то і час прискорить свій хід?
— Ну, на таку малу частку, що ніхто не помітить. А якщо похибка стає великою, достатньо трохи зрушити стрілки головних курантів — і все прийде на свої місця.
— А ваш закоханий про це знав? — запитав Бродський.
— На жаль, так. Про це знають усі.
— І часто трапляються казуси?
— Дуже рідко. Ми хочеш не хочеш дисципліновані. Але, з іншого боку, ми знаємо, що у разі крайньої необхідності можемо управляти часом. Так було і з нашим хворим. Рада планети ухвалила рішення врятувати гостя. Ми знали — жити йому два, від сили три дні. Вашому кораблю летіти до нас сорок днів. Пам'ятаєте, я попросив сестру засунути фіранки?
— Так.
— Для того, щоб вас не бентежило мигтіння дня і ночі.
— Таж цей захід дуже болючий для планети!
— Ми свідомо пішли на деякі труднощі. Більше того, як зараз з'ясувалося, "Колібрі" прийшов на п'ять годин раніше, аніж ми припускали. Отже, багато жителів міста самі підводили вперед ручні годинники й будильники.
...Через три дні ми приїхали на космодром. Лікар відлітав з нами на Землю. Я ще був слабкий і спирався на ціпок. Легкий сніжок сипався із срібних хмар і каламутив їх гладку поверхню. Вперше я побачив власне відображення. Якщо задерти голову, то маленький чоловічок з паличкою теж задре голову і зустрінеться з тобою поглядом.
Проводи затягнулися, і я, стомившись, узявся рукою за круглу палицю, пригвинчену до стіни космовокзалу. Так стояти було зручніше. Бродський виголошував досить довгу промову, в якій дякував жителям планети.
— Пора, — сказав капітан "Колібрі", що стояв поряд зі мною. — Через п'ятнадцять хвилин старт.
Я обіймаюся і розкланююся з друзями...
І тут удалині зародився невиразний, зловісний гул, немов хтось заграв на величезному контрабасі. Гул розростався, дробився на окремі звуки і наближався до нас.
Люди навколо нас переривали розмови, роззиралися. Почувся схвильований жіночий голос:
— Крихітко, де ти? Біжи до мене.
Мені здалося, що на виднокраї, біля далеких гір, піднімається стіна туману.
— Що таке? — схвилювався лікар. — Що трапилося?
Проводжаючі, вочевидь, розібравшись, у чому справа, кинулися до сховища космовокзалу. Лікар по-пташиному покрутив головою і уп'явся поглядом у мене.
— Зараз же заберіть руку! — крикнув він. — Що ви накоїли!..
Я відсмикував руку і, озирнувшись, поглянув на круглий предмет, за який я тримався. Виявилось, найзвичайнісінький ртутний термометр.
— Це не годинник, — ніяково пожартував я, — це термометр.
— Власне! — закричав лікар, схопивши мене за руку і тягнучи до дверей космопорту. — Ви забули про причинно-наслідкові зв'язки.
Бродський важко гупав позаду, озираючись через плече на близьку вже стіну туману.
Я почав здогадуватися і, сподіваючись ще, що здогадка моя помилкова, запитав невпевнено:
— Що трапилося, лікарю? Що я накоїв?
— Невже ви не розумієте? Подивіться на термометр. Ви ж зігріли його і підняли температуру на декілька градусів. У всьому місті! І сніг розтанув... Не гайте ж ані секунди. Мерщій в корабель! Починається повінь!
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.