Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш – заснути під вівчарські сопілки?
Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло – я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!
О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!
Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться – заверещати!
Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!
2
Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:
– О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.
Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку – ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!
Якщо нам не судилося любити від щирого серця, – чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?
Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре, – а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість – божевільна стара дурепа!
Та колись твоя мудрість тебе покине, – ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.
Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:
– О Заратустро, ти не завжди вірний мені!
Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.
Є старий важезний дзвін-буркотун, – ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;
коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те, –
я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!
– Так, – відповів я, вагаючись, – але ти знаєш також... – І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.
– Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...
І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.
Так казав Заратустра.
З
Один!
Людино! Слухай!
Два!
Про що віщує північ глухо?
Три!
"Я спала, сну пропав і слід
Чотири!
І щезли марева миттєві,–
П'ять!
Глибокий світ,
Шість!
Він глибший, ніж здається дневі.
Сім!
В скорботі світовій – глибінь,
Вісім!
Та радість ту глибінь долає.
Дев'ять!
Скорбота намовляє: "Згинь!"
Десять!
А радість – вічності жадає,
Одинадцять!
...безмежжя вічності жадає".
Дванадцять!
СІМ ПЕЧАТОК
(Або: спів про "Так" і "Амінь")
1
Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,–
важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;
що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть "Так", готовий до пророчих блискавичних променів,
то така сповненість – щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!
Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
2
Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;
якщо мої глузи колись розвіювали зотлілі слова, якщо я був мітлою для павуків-хрестовиків і пронизливим вітром для старих задушливих могильних склепів,–
якщо я колись, тріумфуючи, сідав на могили старих богів, сідав, благословляючи світ, люблячи світ, біля пам'ятників старим паплюжникам світу,–
бо я люблю навіть могили богів і церкви, коли ясне небо зазирає крізь їхні зруйновані покрівлі; мені любо сидіти мов трава І червоні маки на румовищах церков,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
3
Якщо я дихав колись подихом творіння і тієї небесної потреби, що змушує навіть випадки ставати у зоряні хороводи;
якщо я колись сміявся сміхом блискавки творіння, слідом за котрою сердито, але покірно й довго лунав грім творчості;
якщо на божественному столі землі я колись грав із богами в кості, аж земля тряслась і розколювалася, вивергаючи вогненні ріки,–
бо земля – це стіл богів, що здригається від нових творчих слів і від гуркоту гральних костей,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
4
Якщо я колись жадібно припадав до пінявого кухля з пряною сумішшю, де добре змішано все на світі;
якщо моя рука колись уливала найдальше в найближче, вогонь у дух, радість у страждання і найгірше в найкраще;
якщо і сам я – зернинка тієї спасенної солі, що змушує все в кухлі добре змішуватися,–
бо є сіль, що поєднує добро із злом, а навіть найбільше зло придатне для приправи і призводить до шумування в кухлі,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
5
Якщо я відчуваю ніжність до моря і до всього з морською вдачею, найбільшу ніжність – коли воно розгнівано заперечує мені;
якщо мене пориває радість шукача, що скеровує вітрило до невідомого, якщо в моїй радості вирує радість мореплавця, –
якщо моя радість колись гукала: "Берег зник – я позбувся останніх ланцюгів, –
безмежжя вирує довкруг мене, десь далеко вдалині переді мною виблискує простір і час, – гаразд! Уперед, гартоване серце!" –
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
6
Якщо моя чеснота – чеснота танцюриста, і я часто двома ногами стрибав у золотисто-смарагдовий захват;