Що нічому вже не вірить,
Мов під старість молодичка.
Дай Бог змінитися, Амінь!
Чудо-повітря ніздрями
П'ючи, як повною чашею,
Без майбуття і без спогадів,
Сиджу я тут, милуюся
Вами, чарівні подружки,
І он тією пальмою,
Що звабно так витанцьовує,
Так вигинається стегнами
(Що й сам повторюєш рухи),
Мов танцюристка, що наче
Вже надто довго, задовго
Стоїть на одній ніжці.
Мабуть, забула, здається,
Про іншу ніжку?
Довго й даремно
Шукав я очима
Приховане близня-окрасу,–
До пари ніжку,
В священній близькості
До вихору знадної
Легенької, блискучої спіднички.
Ту ніжку, чарівні подружки,
Коли повірите,
Вона згубила,
Та ніжка щезла!
Щезла назавжди!
Прекрасна ніжка!
Як жаль такої миленької ніжки!
О, де вона сумує в самоті,
Бідненька ніжка?
Мабуть, трясеться з страху
Перед похмурим білогривим
Страхіттям-левом? Може, взагалі
Відірвана, обгризена?
Біда! Обгризена до кістки вже! Села.
О, не оплакуйте,
Не плачте, м'якосерді!
Не плачте,
Фініки-серця в молочно-білих грудях!
Серця-локриці
У капшучках!
О, стримай сльози,
Бліда Дуду!
Будь мужньою, Зулейко!
Мабуть, доречно Мені сказати
Тут щось міцніше, що серця бадьорить?
Повчальний вислів?
Урочисте слово?
Гей! На підмогу, гідносте!
Достоїнство та європейська честь!
Задми, надмися,
Чеснотами надутий міх! Гей!
Ще раз прореви!
Морально гаркни!
Моральним левом
Дочкам пустелі гучно прореви!
Чарівні подруги,
Чеснот оглушливе виття
Перекриває
І жар душі, і пристрасть європейця.
І ось я перед вами – Європеєць,
Інакше неспроможний,
Бог у поміч!
Амінь!
Пустеля шириться: біда тому,
Хто у собі пустелю носить!
ПРОБУДЖЕННЯ
1
Після пісні тіні-мандрівника печера одразу ж наповнилася гамором та сміхом, а позаяк усі гості говорили зразу, і навіть осел, дивлячись на них, не міг змовчати, то Заратустра ледь бридливо і глузливо скривився, хоча його й тішила та веселість. Бо у ній він побачив ознаку одужання. Заратустра непомітно вийшов на свіже повітря й повів мову з орлом та змією.
– Куди тепер поділися їхні нещастя? – запитав він, досадливо зітхнувши. – У мене, здається, вони розучилися благати порятунку!
Однак, на жаль, не зовсім розучилися кричати, – і Заратустра затулив вуха, бо саме тоді у веселий гамір тих вищих людей дивно вплелося ослове "І-А".
– Їм весело, – почав він знову, – і хто знає? Мабуть, вони самі розвеселились, а якщо й навчилися сміятись у мене, то не моїм сміхом.
Але що з того! Такі вже старі люди: одужують по-своєму і сміються по-своєму; мої вуха терпіли й гірше, та не пов'яли.
Цей день – перемога: відступає, втікає дух тяжкості, мій давній, заклятий ворог! Як добре закінчується день, що так погано й важко починався!
А таки закінчується! Ближчає вечір, він, ніби вправний вершник, уже скаче над морем! І щасливий близькістю домівки, похитується в багряному сідлі!
Небо дивиться ясним поглядом, світ у глибокому спочинку, – о дивні люди, що завітали до мене, хто житиме біля мене, скоро матиме свою нагороду!
Так казав Заратустра. З печери знову почувся гамір і сміх вищих людей, і Заратустра повів далі:
– Вони клюють, моя принада діє, уже й від них відступається їхній ворог – дух тяжкості. Вони вже вчаться сміятися з себе – чи те мені вчувається?
Діють мої чоловічі страви, мої соковиті й міцні вислови; воістину, я не годував їх горохом і ріпою! Стравою вояків і завойовників я розбудив у них нові прагнення.
їхні руки й ноги наснажені новою надією, їхнє серце потягується. Вони знаходять нові слова, скоро їхній дух набереться завзяття.
Така страва, звичайно, не для дітей і не для жагучих жінок, старих чи молодих. їхнє нутро переконують іншими засобами, для них я не лікар і не вчитель.
Від цих вищих людей відступається огида, – ну що ж! Тут я здобув перемогу. У моєму царстві вони відчувають певність, позбуваються будь-якого дурного сорому, розковуються.
Вони розкривають серця, до них повертаються добрі часи, вони знову святкують і їдять – набираються вдячності.
Ось що повинно служити мені найкращим знаком: вони набираються вдячності. Ще трошки, і вони вигадають для себе свята, поставлять пам'ятники своїм колишнім утіхам.
Вони одужують! – радісно промовляв Заратустра до свого серця і дивився вдалину. А орел та змія тулилися до нього й шанували його щастя й мовчання.
2
Та раптом Заратустрине вухо вжахнулося: в печері, де досі панували гамір і сміх, раптом запала мертва тиша, а його ніздрі вловили рахманний запах ладану, здавалось, немов хтось палить пінієві шишки.
– Що там діється? Що вони роблять? – спитав він себе й підкрався ближче до входу, щоб непомітно подивитися на своїх гостей. І – о диво з див! – що довелося йому побачити там на власні очі!
– Всі вони знову побожні, знову моляться, вони збожеволіли! – казав він і безмірно дивувався. І справді, всі ті вищі люди, два королі, безробітний папа, лихий штукар, жебрак з власної волі, тінь-мандрівник, старий віщун, сумлінний духом і найбридкіша людина, – всі вони, мов діти або старезні баби, стояли навколішки й молилися ослові. А найбридкіша людина саме починала шипіти й булькотіти, немов з неї мало вилізти несказанне, а коли вона нарешті й справді здобулася на слово, то проказала незвичайну благочестиву літанію, себто молебен, ослові, якому поклонялися й кадили. І цей молебен звучав так:
– Амінь! Слава, честь, мудрість, дяка, хвала і міць Богові нашому на віки віків!
Осел потвердив це криком "І-А".
– Він несе тягар наш, прибравши подобу слуги, покірливий серцем, ніколи не каже "ні", а хто любить Бога свого, той карає його.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Він не озивається словом, хіба що потверджує, всякчас нагадує, що саме він створив світ: "І-А", – так він воздає хвалу своєму світові. Те, що він мовчить, тільки хитрощі: саме через це він майже ніколи не хибить.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Непомітно проходить він по світу. У сірі, немов його шкура, покрови закутує свою чесноту. А якщо має розум, то не виставляє його: однак усі вірять у його довгі вуха.
Осел потвердив це криком "І-А".
– Скільки потайної мудрості в тому, що він носить довгі вуха, каже тільки "І-А", тобто "так" і ніколи не скаже "ні"! Хіба не він створив світ за подобою своєю, тобто якомога дурнішим?