що в усьому противник Заратустри, – даруйте вже йому!
Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.
Усім вам, – для вас буде честю, коли вас ушанують словами "вільні духом" чи "правдолюби", "покутники духу" чи "розкуті" або ж "одержимі",–
усім вам, – адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці, – всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.
Я знаю вас, вищі люди, знаю і його, – і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,
на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон, – я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.
Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,
вищі люди, кортить йому,
таж розплющіть очі! – кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене, – о лихо! Слухайте і дивіться!
День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!
Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.
З
Коли світлішає повітря,
Коли розрадою роса
На землю падає,
Невидимо, нечутно
У ніжних черевичках,
Роса-розрада милосердна, –
Тоді згадай, згадай, гаряче серце,
Як спрагло ти жадало.
Жадало безнадійно, марно
Небесних сліз, краплиночки роси.
А надвечірнє люте сонце,
Йдучи по жовтих травах,
Дивилося крізь чорні крони
Сліпучо і злорадно.
"Ти? Наречений істини? – знущались,–
Ні, ти лише поет!
Лукавий, хижий звір-плазун,
Брехати змушений.
Свідомо, власною охотою брехати
І жертви прагнути.
У хитрій масці,
У масці сам перед собою
І сам для себе здобич,–
Невже це наречений істини?
О ні – то блазень! Ні – лише поет!
Барвистомовний,
Що зойкає із блазенської маски,
Спинаючись облудними мостами слів,
Барвистими веселками
Під вигаданим небом,
Над вигаданим світом,
Блукаючи і швендяючи скрізь,–
Авжеж, лиш – блазень! Так, лише поет!
Ти – наречений істини? Чому ж не став
Холодною скульптурою з граніту,
Суворим обеліском перед храмом,
Господнім стражем?
Ні! Ти зневажив істини стовпи!
Тобі миліше в хащах, ніж у храмі.
Ти жваво, наче кіт,
Стрибаєш через вікна.
Бабах! Кожнісіньку пригоду
Нюшкуєш в пралісі,
Нюшкуєш ласо й хтиво,
Щоби у пралісі
Між хижих звірів
Ходити фіш но і бадьоро,
Облизуючись ласо,
Ходити хижо, хитро, згорда,–
Пойнявшись глумом, з пеклом у душі.
Чи, мов орел, що гострим оком
Вдивляється в страшні безодні,
В свої безодні...
О, як вони зміїно,
Спіраллю крутячись,
У мороку зникають!
Як добре раптом
Стрімкою блискавицею.
Згорнувши крила,
Упасти на ягнят.
Жадібно кігтями
Вчепитися в ягнятко,
Із люттю до овечих душ
І до очей округлених, невинних,
Баранячих, овечих і ягнячих,
До тонкорунної овечої покори.
Такі
Орлині, леопардні,
Поетові чуття,–
Твої чуття під тисячею масок,
Твої, о блазню! О поете!
Це ж ти побачив у людині
І Бога, і вівцю.
Рвучи в людині Бога,
Вівцю шматуєш З
безтурботним сміхом!
Так ось! Так ось твоє блаженство!
Блаженство леопарда і орла!
Блаженство тільки блазня і поета!"
Коли світлішає повітря,
Й серпом серед багряних хмар
Із заздрістю зеленою крадеться
Тоненький місяць,
Ненависник дня,
По килимах троянд
Скрадається тихенько,
Зрізає голівки поблідлі,
Що кволо хиляться у ніч.
Ось так і я колись схилився
Через безумство істини,
Від прагнень і жадань,
Стомившись днем, знесилівши від світла, –
Схиливсь у вечір, прихилився в тінь:
Єдина істина
Мене дощенту спопелила.
Згадай, згадай, гаряче серце,
Знемогу й спрагу!
Коли мене
Спалила істина,
Що я лиш блазень!
Я лише поет!
ПРО НАУКУ
Так співав штукар, і всі присутні, мов птахи, непомітно потрапили в тенета його лукавого й тужливого ласолюбства. Тільки сумлінний духом не поласився на принаду: він вихопив у штукаря арфу й гукнув:
– Повітря! Впустіть сюди свіже повітря! Впустіть Заратустру! Від тебе, лихий старий штукарю, повітря в печері стає задушливим і отруйним!
Хитромудрий шахраю, ти ведеш до невідомих жадань і хащів. Біда, коли такі, як ти, морочать голову і торочать про істину!
Лихо нескутому розумові, що не стережеться таких штукарів і чаклунів! Плакала тоді їхня свобода: своїм ученням ти заманюєш у в'язниці.
Старий тужливий чорте, в твоїх наріканнях лунає ловецький пищик, ти схожий на тих, хто похвалою цноті непомітно навертає до розпусти!
Так казав сумлінний, а старий штукар обводив усіх поглядом, тішився своєю перемогою і тому й не гнівався на сумлінного.
– Помовч! – попросив він упокореним голосом.–
Хороші пісні потребують хорошого відлуння в душі, після хороших пісень треба довго мовчати.
Усі вищі люди так і роблять. А ти, мабуть, мало що втямив з моєї пісні? Тобі бракує духу чарувань.
– Те, що ти відмежовуєш мене від себе, – заперечив сумлінний, – для мене похвала, це добре. А ви, решта, що я бачу? У всіх у вас іще хтиво виблискують очі.
О вільні душі, де ваша свобода! Мені здається, ви схожі на тих, хто довго дивився на танці голих розпусних дівчат: у вас душі затанцювали!
Мабуть, у вас, вищі люди, більше, ніж у мене, того, що штукар називає своїм злим духом облуди й штукарства, – ми, звичайно, повинні бути різні.
І воістину, поки в печеру повернувся Заратустра, ми досить говорили й міркували, щоб дізнатися, що ми таки справді різні.
Навіть тут, угорі, ми, ви і я, шукаємо різного. Я, власне, прагну більшої певності, тому й прийшов до Заратустри. Адже він – найміцніша опора, найсильніше жадання,–
нині, коли все хитається, коли здригнувся світ. А коли я бачу отакі ваші очі, то мені здається, що ви прагнете більшої непевності,
більшого жаху, страшнішої небезпеки, сильнішого землетрусу. Вас вабить, як я розумію – даруйте мені, вищі люди, мою зарозумілість,–
вас вабить до найтяжчого, найнебезпечнішого життя, що проймає мене найбільшим страхом, до життя диких звірів, вас ваблять печери, ліси, стрімкі гори та підступні провалля.
І найбільше вам до вподоби не провідник, що виведе із небезпеки, а той, хто зводить убік від усіх доріг, тобто звідник. Якщо у вас і справді такі прагнення, я однаково вважаю їх неможливими.