Заратустра жваво поспішив на узвишшя й розігнав корів, побоюючись, щоб не скоїлося лиха з тим, кому навряд чи зарадило б коров'яче співчуття. Та він помилився, бо побачив, що на землі сидить чоловік і, здавалося, умовляє тварин не відчувати перед ним страху, – який може бути страх перед миролюбною людиною, що проповідує на горі, ллючи з очей своїх саму добрість.
– Що ти шукаєш тут? – здивовано вигукнув Заратустра.
– Що я тут шукаю? – перепитав той. – Того, що й ти, порушнику спокою! Шукаю на світі щастя.
Від цих корів я хотів дізнатися, що таке щастя. Бо знай, я вже півранку розмовляю з ними, і вони саме збиралися мені розтлумачити. Навіщо ти їм завадив?
Якщо ми не повернемося назад і не будемо як корови, то не ввійдемо в царство небесне. Адже одного нам слід у них навчитися – ремиґати.
І воістину, якби людина здобула весь світ, а не навчилася єдиного – ремиґати, то яка користь людині! Вона б не позбулася скорботи,–
своєї великої скорботи, яку нині називають огидою. У кого ж сьогодні серце, уста й очі не сповнені огиди? Ні в кого, навіть у тебе! І в тебе теж! А поглянь на корів!
Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів, – і раптом одмінився.
– З ким я розмовляю? – перелякано вигукнув він і підхопився з землі. – Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.
Кажучи це, він із сльозами на очах цілував руки тому, до кого звертався, і поводив себе так, наче йому з неба несподівано впав коштовний подарунок або скарб. Корови ж на все це дивилися й дивувалися.
– Любий мій дивний чоловіче, не говори до мене! – захищаючись від його ніжності, сказав Заратустра. – Розкажи спочатку про себе! Хіба ти не той жебрак з власної волі, що колись відмовився від великого багатства,
що відчув сором за своє багатство й за багатих і втік до найубогіших, щоб віддати їм свій статок і серце? Та вони не прийняли його.
– Та вони не прийняли мене, – сказав жебрак з власної волі, – це ти добре знаєш. Отож я врешті подався до звірів і до цих корів.
– Там ти навчився, – урвав Заратустра, – наскільки важче вміти давати, ніж уміти брати, і що добре давати – це мистецтво, найвище, найвитонченіше мистецтво добра.
– Надто в нашу добу, – відповів жебрак з власної волі, – надто нині, коли все нице збурилось і, полохливе, теж задирає носа: це підводиться потолоч.
Адже ти знаєш, настала пора великого, лиховісного, довгого й повільного повстання потолочі і рабів; воно дедалі набирає сили!
Тепер ницих обурює будь-яка благодійність і невеликі пожертви, – й надміру багаті нехай стережуться!
Ті, що, мов пузаті пляшки, вичавлюють по краплі рідини з завузенької шийки, нехай знають, що нині таким пляшкам відбивають шийки.
Хтива жадоба, жовчна заздрість, понура мстивість, пиха потолочі – все це впало мені в око. Вже неправда, що вбогі блаженні. А царство небесне належить коровам.
– А чому не багатим? – прискіпливо запитав Заратустра, відганяючи корів, котрі довірливо обнюхували миролюбного проповідника.
– Навіщо прискіпуєшся? – відповів той. – Ти сам це знаєш краще від мене. Що штовхало мене до найубогіших, о Заратустро? Хіба не огида до наших найзаможніших?
До каторжників багатства, які з холодними очима й ласолюбними помислами визбирують собі вигоду з будь-якого сміття, до того наброду, що смердить до небес;
до тієї роззолоченої брехливої потолочі, що походить від злодіїв, стерв'ятників і тандитників, що ласа до жінок, хтива й забудькувата – адже вона недалеко відійшла від блудниці?
Потолоч угорі, потолоч унизу! Що нині означає "вбогий" і "багатий"! Різницю між ними я забув – я утікав щораз далі, поки прийшов до оцих корів.
Так казав миролюбний проповідник, а сам при цьому сопів і прів, отож корови знову дивувалися. Але Заратустра, слухаючи такі суворі слова, з усмішкою вдивлявся в його обличчя і мовчки похитував головою.
– Вживаючи такі суворі слова, ти, проповіднику з гори, чиниш над собою наругу. Ні очі, ні уста твої не створені для такої суворості.
І, як на мене, твій шлунок теж: йому огидні будь-який гнів і будь-яка запінена ненависть. Твій шлунок вимагає лагіднішої поживи: ти не м'ясоїд.
Як на мене, ти більше скидаєшся на вегетаріанця, збирача трав і коріння. Мабуть, ти жуєш зерна. Так, я певен, ти не ласий на м'ясо і полюбляєш мед.
– Ти вгадав, – з полегкістю в серці відповів жебрак з власної волі. – Я люблю мед і жую зерна, бо шукаю те, що приємне на смак і очищує віддих;
те, на що йде багато часу, над чим цілоденно працюють роти сумлінних ледарів та нероб.
Далі за всіх тут, звісно, пішли корови: вони навчилися ремиґати й вилежуватися на сонці. І вони утримуються від будь-яких важких роздумів, що висушують серце.
– Гаразд! – сказав Заратустра. – Ти ще повинен побачити мого орла та змію, – їм тепер на світі немає рівні.
Дивися, он іде дорога до моєї печери: цієї ночі будь у ній гостем. І поговори про тваринне щастя з моєю звіриною,
поки я сам повернуся додому. А тепер мене спішно кличе від тебе крик про порятунок. У мене ти ще знайдеш свіжий мед, свіжий, як лід, стільниковий золотий мед: їж його!
А тепер, мій любий дивний чоловіче, попрощайся зі своїми коровами, хоч як це тобі важко! Адже це твої найщиріші друзі й наставники!
– За винятком одного, котрого я люблю ще дужче, – відповів жебрак з власної волі. – Ти, о Заратустро, теж добрий і навіть кращий за корову!
– Геть, ниций підлеснику, забирайся геть! – люто закричав Заратустра. – Навіщо розбещуєш мене такою похвалою і медом лестощів?
Геть від мене! – ще раз гукнув він і замахнувся на лагідного жебрака ціпком, а той жваво дременув геть.
ТІНЬ
Тільки-но жебрак з власної волі побіг і Заратустра знов опинився наодинці, як позад нього почувся новий голос:
– Стій, Заратустро! Та постривай же! Це я, о Заратустро, твоя тінь!
Та Заратустра не спинився, бо його пойняла раптова досада, що у нього в горах стало так тісно й завізно.
– Куди ж поділася моя самотність? – казав він. – Воістину, це вже занадто, гори кишать приблудами, моє царство вже не від цього світу, мені потрібні нові гори.