Для всіх славетних мудреців за кафедрами чеснот мудрість була сном без сновидінь: іншого сенсу життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі – та час їхній минув. І не довго їм ще стояти – вже лягають.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так казав Заратустра.
ПРО ЗБОЧЕНИХ У ПОТОЙБІЧНІСТЬ
Колись і Заратустра сягнув бентежною думкою по той бік людини – як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді той світ.
Сновидінням видався мені тоді той світ і поетичним творінням Бога – барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.
Добро і зло, радість і страждання, я і ти – все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець – і тоді сотворив він світ.
П'янка це радість для страдника – відвернути погляд від своїх страждань і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.
Світ, відвіку недосконалий, і недосконале відображення одвічних його суперечностей, п'янка радість його недосконалого творця, – таким сприймав я колись світ.
Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен збочений у потойбічність. Та чи справді по той бік людини?
Ох, брати мої, Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!
Людиною він був, до того ж злиденною часткою людини й мого "я": з мого власного попелу й жару постав цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!
Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний попіл на гору, знайшов у собі яскравіше полум'я. І погляньте! Привид відсахнувся від мене!
Тепер вірити в такі привиди було б для мене, що вже одужав, стражданням і мукою, – тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто збочений у потойбічність.
Страждання і недолугість, а також оте безумно коротке щастя, якого зазнає лише найстражденніший, ось що сотворило всі потойбічні світи.
Втома, що хоче одним стрибком – стрибком у смерть – осягнути все, жалюгідна невідома втома, якій навіть несила хотіти, – ось що породжує богів та потойбічні світи.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі, – ось що обмацувало пальцями ошуканого духу останні мури.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові, – ось що чуло, як черево мовить буття.
І тоді воно захотіло головою – й не лише головою – пробитися крізь останні мури, добутися "того світу".
Але "той світ" добре схований від людини – безлюдний, нелюдський світ, небесне ніщо; буття не черево мовить людині, – інакше й саме було б людиною.
Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, хіба не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?
Так, це Я, і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття – це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.
І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло й прагне тіла, навіть коли говорить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.
Все щиріше воно, це Я, навчається промовляти, – і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла і світу.
Нових гордощів навчило мене моє Я, і тим гордощам я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а тримати її прямо: адже це земна голова, що створює сенс світу!
Нового жадання навчаю я людей – жадання ступити на шлях, якого сліпо трималася людина, хвалити його і не збочувати, як то роблять хворі та вмирущі!
Хворі та вмирущі, ті, що зневажали тіло і світ і винайшли небо та спасенні краплини крові, – але навіть ці солодкі й страшні отрути вони брали в тіла і світу!
Вони прагли втікати від злиднів, а зірки були для них задалеко. Тоді зітхали вони: "О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!" І придумали свої хитрощі та кривавий трунок!
Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і світу. Та кому завдячують вони судоми й блаженство свого зречення? Своєму тілові й світу.
Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі й на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!
Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно спогадує давню оману й опівночі скрадається до могили свого Бога; але в його сльозах я ще й далі бачу хворобу і хворе тіло.
Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм, люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.
Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи – тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів – гріхом.
Надто добре я знаю тих богоподібних – вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.
Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплини крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть – для них річ у собі.
Плоть для них – річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.
Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті – цей голос щиріший і чистіший.
Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й нескута; і каже вона про сенс світу.
Так казав Заратустра.
ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ
До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати повинні вони, а лише розпрощатись із власною плоттю – отож заніміти.
"Я плоть і душа", – так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?
Та пробуджений, навчений мовить:
– Я тільки плоть і ніщо інше, а душа – просто слово для означення чогось у плоті.
Плоть – це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир.
Твій невеличкий розум – теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш "духом".
"Я", – кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити, – твоя плоть з її великим розумом; вона не каже "я", а творить його.