Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.
Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.
– Гаразд! – сказав він. – Ось перед вами дорога до Заратустриної печери. Нехай цей день закінчиться довгим вечором! А тепер мене кличе від вас крик про порятунок.
Велика честь для моєї печери, коли в ній сидітимуть і чекатимуть королі; та, звісно, чекати вам доведеться довго.
Ну що ж! Нічого не вдієш! Де нині навчишся краще чекати, як не при дворах? І вся королівська чеснота, яка ще збереглася, хіба не називається сьогодні вмінням чекати?
Так казав Заратустра.
П'ЯВКА
І Заратустра в задумі подався далі, сходячи нижче, минаючи ліси, обминаючи болота; і, як стається з кожним, хто снує важкі думки, він незумисне наступив на людину. І леле, йому в обличчя воднораз сипонуло зойком болю, двома прокльонами і двадцятьма лайками, – отож він з переляку замахнувся ціпком і ще й уперіщив того, на кого наступив. Та вмить схаменувся, і серце його сміялося з глупоти, котру він перед хвилею вчинив.
– Вибач, – звернувся він до скривдженого, котрий з люттю підвівся й сів. – Вибач і передусім вислухай одну оповідку.
Як мандрівник, що снить про далекі світи, на пустельній вулиці незумисне спотикається об собаку, що спить на осонні,–
як вони обидва, на смерть перелякані, схоплюються і накидаються одне на одного, – так сталося і з нами.
Та все ж! Та все ж – як мало бракувало, щоб вони, і пес, і самітник, пригорнулись одне до одного. Вони ж обидва – самотні!
– Хоч би ким ти був, – ще з люттю озвалася людина, на котру наступив Заратустра, – ти надто боляче наступив на мене навіть своєю оповідкою, не те що ногою!
Приглянься-но, хіба я собака? – Кажучи це, незнайомець підвівся і витяг з болота свою голу руку. Бо перед цим він, причаївшись, лежав простертий на землі, немов підстерігаючи якусь болотяну дичину.
– Що з тобою! – злякано гукнув Заратустра, бо побачив, що з голої руки цебеніла кров. – Що скоїлося з тобою? Може, тебе, нещасного, покусав якийсь лихий звір?
Закривавлений засміявся, й далі повнячись гнівом.
– Тобі що до того! – сказав він і хотів уже рушати. – Тут я вдома, у своєму царстві. Питати мене може хто хоче, та чи захочу я відповідати кожному телепневі?
– Помиляєшся, – співчутливо сказав Заратустра, цупко схопивши його, – помиляєшся: тут ти не в своєму, а в моєму царстві, а в ньому ні з ким не може статися ніякого лиха.
А втім, називай мене як тобі заманеться – я той, ким і повинен бути. А сам себе я зву Заратустрою.
Гаразд, он угорі йде дорога до Заратустриної печери, це зовсім близько, – чи не хочеш ти в мене зцілити свої рани?
Тобі, нещасний, зле повелося в житті: спершу тебе покусав звір, а потім на тебе – наступила людина!
Коли потерпілий почув ім'я Заратустри, він змінився.
– Що зі мною діється! – вигукнув він. – Хто ж обходить мене в житті більше, ніж ця єдина людина – Заратустра – і та єдина істота, що живиться кров'ю, – п'явка?
Заради п'явки я, наче рибалка, лежав тут біля цього болота, і мою занурену руку вкусили вже десять разів, а тут заради моєї крові мене кусає ще прекрасніша п'явка – сам Заратустра!
О щастя! О чудо! Благословен будь день, що завів мене в це болото! Благословенна будь, найкраща, найпричепливіша з нині живих медична банко, благословен будь, велика п'явка сумління, – Заратустро!
Так промовляв скривджений Заратустрою, і його слова радували Заратустру, полоненого витонченою поштивістю.
– Хто ти? – запитав Заратустра й подав руку. – Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.
– Я – сумлінний духом, – відповів незнайомець, – і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився, – самого Заратустру.
Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,–
хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!
П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.
Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? – спитав Заратустра. – І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?
– О Заратустро, – відповів скривджений, – зважитися на таке для мене було б жахом!
Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки – там увесь мій світ!
А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: "Тут я вдома".
Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі – п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!
Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.
Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.
Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.
Як колись ти, Заратустро, сказав: "Дух – це життя, що саме себе ріже по живому", – це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!
– Про що свідчить очевидність, – урвав Заратустра, бо кров і далі стікала по голій руці сумлінного. Адже в неї вчепилося десять п'явок.–
Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!
Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери, – сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!
До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра, – я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.