Так казав Заратустра

Страница 35 из 74

Фридрих Ницше

– О Заратустро, – звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш, – але кожен кинутий камінь мусить – упасти!

О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш, – але кожен кинутий камінь мусить упасти!

Заратустро, ти сам собі кара і сам себе каменуєш, далеко ти кинув камінь, – та він упаде на тебе!

Тут карлик замовк і довго не озивався. Його мовчання гнітило мене, – воістину, самотність удвох нестерпніша, ніж наодинці з собою!

Я підіймався й далі мріяв, розважав, – та все мене гнітило. Я був схожий на хворого, що зморився від тяжких своїх мук і, заснувши, прокидається від іще тяжчого сну.

Та є в мені те, що я називаю мужністю, – досі вона долала вагання і втому. Мужність змусила мене врешті спинитися і сказати:

– Карлику! Ти або я!

Власне, мужність – найкраща смертельна зброя. Мужність – напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.

Людина ж – наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання – найглибше.

Мужність долає навіть запаморочення над безоднями, – а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися – не означає бачити самі безодні?

Мужність – найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття – це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.

Мужність–найкраща смертельна зброя, мужність – напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: "Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!"

Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха – нехай чує.

2

– Стій карлику! – крикнув я. – Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!

Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.

– Поглянь на цю браму, карлику! – вів я далі,–Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут – ними ще ніхто не пройшов до кінця.

Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду – друга вічність.

Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч – і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: "Мить".

Та якби хтось пішов однією з них далі – все далі й далі, – як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?

– Все пряме бреше, – зневажливо буркнув карлик. – Будь-яка істина крива, а сам час – коло.

– Ти дух тяжкості! – крикнув я розгнівано. – Не вдавай, що все так легко! Бо залишу тебе, кульго, де сидиш, а я ж ніс тебе вгору!

Поглянь, – вів я далі, – на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.

Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?

І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?

А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже, – й саму себе?

Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!

І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне – хіба всі ми вже не існували?

Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою, – хіба ми не маємо знов приходити?

Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.

Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві

я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,–

і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,–

і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.

Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.

Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав, – чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?

Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.

Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.

Я сіпнув, рвонув гадюку руками – марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:

– Кусай! Кусай!

Відкуси їй голову! Кусай! – кричав із мене мій жах, мої зненависть, огида і співчуття, все добре і зле в мені злилося в один крик.

О сміливці круг мене! О шукачі і зухвальці, що завжди під непевним вітрилом пускались у жахливі моря! О охочі до загадок!

Розгадайте ж загадку, яку я колись побачив, поясніть, що ж бачив найсамотніший!

Про що віщувала та поява, що постало переді мною? Хто той, що колись ще має прийти?

Хто цей пастух, якому в горлянку заповзла гадюка? Хто ця людина, котрій найважче і найчорніше заповзе в горлянку?

Пастух відкусив, як я йому радив криком, – і кусав затято! Далеко він виплюнув гадючу голову – і зірвався на рівні ноги.

Уже не пастух, уже не людина – а перетворений, просвітлений, усміхнений! На світі ще ніхто не сміявся так, як він!

Брати мої, я чув сміх, що не був людським сміхом, – і тепер мене мучить спрага, прагнення, довіку не погамовне.

Мене мучить прагнення і самому так сміятися! Ох, як мені жити далі! І хіба б я міг тепер померти! Так казав Заратустра.