"Кара" – власне так називає себе помста; скориставшись облудним словом, вона видає себе за чисте сумління.
Оскільки той, хто має жадання, й сам страждає, що не може повернути свої жадання на минуле, то саме жадання й усе життя повинні ставати карою!
І тому хмара за хмарою громадились над духом, аж врешті безумство стало проповідувати: "Все минає, і тому все заслуговує, щоб минути!"
Закон, за яким час має пожирати своїх дітей,–сама справедливість, – проповідувало безумство.
Морально всі речі впорядковано правом і карами. О, де ж спасіння від навали речей і від кари "буттям"? – проповідувало безумство.
Чи може існувати спасіння, коли існує довічне право? Ох, не зрушити камінь "було": довічними повинні бути й усі кари, – проповідувало безумство.
Жодне діяння не можна знищити, – як можна карою розчавити його? У тому, власне, й довічність кари "буттям", що буття довічно мусить знову ставати діянням і провиною!
Хіба що воля сама себе спасе і жадання буде одне: не жадати. Та ви, брати мої, знаєте иі баєчки безумства!
Я відвертав вас геть від цих баєчок, коли вчив: "Воля – це творець".
Всіляке "було" – це уламок, загадка, моторошний випадок, аж поки творча воля додасть: "Але цього хотіла я!"
Поки творча воля додасть: "Але цього хотіла я! Цього й хотітиму!"
Та чи казала вона таке? І коли це сталося? Хіба воля вже відпряжена від власної глупоти?
Хіба воля вже стала собі спасителем і вісником радості? Хіба забула дух помсти й зубовний скрегіт?
Хто навчив її примиритися з часом і тим, що вище за всяке примирення?
Вищого за всяке примирення повинна жадати воля, що є, власне, жаданням влади. Але як це відбудеться? Хто навчить її повернути жадання в минуле?
Але тут Заратустра раптом змовк, і здавалося, ніби він чогось дуже злякався. Наляканими очима подивився на учнів, і його погляд, мов стрілою, пронизував їхні і щирі, і потаємні думки. Та за хвилину він засміявся і сказав примирливо:
– Важко жити з людьми, адже так важко мовчати. Надто балакунові.
Так казав Заратустра. Та горбань прислухавсь до розмови і водночас затуляв обличчя; почувши, що Заратустра сміється, він з цікавістю позирнув на нього і повільно промовив:
– А чому Заратустра розмовляє з нами інакше, ніж із своїми учнями?
Заратустра відповів:
– Що тут дивного? З горбатим слід розмовляти по-горбатому!
– Гаразд, – сказав горбань, – а з пралями слід порпатися в брудному шматті.
Та чому Заратустра каже своїм учням інакше, ніж сам собі?
ПРО ЛЮДСЬКУ МУДРІСТЬ
Не висота – круча жахає!
Круча, де погляд зривається вниз, а рука хоче вчепитись за щось угорі. А серце знетямлюється від подвійного жадання.
Ох, друзі, вгадайте ж подвійне жадання мого серця.
Моя круча і моя небезпека в тому, ідо мій погляд зривається вгору, а рука хотіла б зіпертись у глибинах!
До людини звернене моє жадання, ланцюгами я себе прив'язую до людини, бо мене пориває вгору, до надлюдини: адже то моє друге жадання.
І тому я й живу серед людей мов сліпий, ніби не знаю їх зовсім: треба, щоб руки вірили, що буде тверда опора.
Я не знаю вас, люди, – ця пітьма й ця потіха часто западає довкруг мене.
Я сиджу біля брами, доступний кожному пройдисвітові, й питаю: хто мене хоче обдурити?
Моя перша людська мудрість у тому, що я дозволяю себе обдурити, щоб не стерегтися дурисвітів.
Ох, якби ж я остерігався людини! Хіба тоді могла б вона стати якорем для моєї повітряної кулі! Надто легко відірвало б мене і понесло!
Так мені вже судилося, що я не знатиму обережності.
Хто не хоче серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою.
І для розради я часто казав собі так: "Гаразд! Підводься, старе серце! Не поталанило тобі, маєш нещастя: отож утішайся ним, наче щастям!"
Моя друга людська мудрість у тому, що я більше шкодую марнославних, аніж гордих.
Хіба вражене марнославство не матір усіх трагедій? Та де уражена гордість, там виростає щось краще за гордість.
Щоб на життя приємно було дивитись, його слід добре грати: однак для цього потрібні вправні актори.
Всі марнославні – вправні актори: вони грають і прагнуть, щоб на них дивилися з охотою – у цьому бажанні ввесь їхній дух.
Вони грають самі себе, вигадують себе; біля них я люблю приглядатися до життя – це лікує від нудьги.
Тому я й шкодую марнославних, що вони – лікарі моєї нудьги і прив'язують мене до людини, мов до якого видовиська.
Та й потім: хто виміряє всю глибину скромності марнославного! Я прихильний до нього, і через ту скромність мені його шкода.
Від вас він хоче навчитися вірити в себе; його пожива – ваші погляди, він їсть похвалу з ваших рук.
Навіть вашій брехні він вірить, якщо та брехня до нього прихильна: адже в найпотаємнішій глибині його серце зітхає: "Хто я такий!"
І якщо істинна чеснота – та, якої не усвідомлюють, то й марнославний не знає про свою скромність!
Моя третя людська мудрість у тому, що попри ваше боягузтво, лихі люди мені не огидні.
Я щасливий, зустрічаючи чудеса, народжені жагучим сонцем: тигрів, пальми і гримучих змій.
Також серед людей є прекрасні діти жагучого сонця, і навіть серед лихих є багато дивовижного.
Як і наймудріші з вас видались мені не такими вже й мудрими, так і людська злоба, як на мене, менша за свою славу.
І часто я, хитаючи головою, запитував: "Гримучі змії, навіщо ж іще гриміти?"
Воістину, навіть зло має своє майбутнє! Адже і найгарячіший південь ще не відкритий для людини.
Скільки всього називають тепер найлютішим злом, коли воно лише дванадцять футів завширшки й три місяці завдовжки! Та колись на світ з'являться й більші дракони.
Щоб надлюдині не бракувало гідного її дракона, наддракона, жагучому сонцю треба ще довго палати над вологим пралісом!
Ваші дикі кішки мали б спершу обернутись на тигрів, отруйні ропухи – на крокодилів; доброму мисливцеві – добре полювання!
Добрі й праведні! Ви воістину носите в собі багато кумедного, а передусім страх перед тим, що досі називали "дияволом"!
Ваша душа така далека від усього великого, що надлюдина налякала б вас своїм добром!
Мудрі й обізнані, ви утекли б від сонячного жару мудрості, в якій з насолодою купає своє голе тіло надлюдина!