Своїми чеснотами вони намагаються видряпати очі ворогам; підносяться тільки для того, щоб принизити інших.
А є ще й такі, що сидять у болоті і приказують із комишів: "Чеснота – це сидіти тихо в болоті.
Ми нікого не кусаємо й уступаємося з дороги тим, хто прагне кусатись; в усьому ми дотримуємось думки, яку нам накидають".
А є ще й такі, що полюбляють жести й гадають: чеснота – це просто жест.
їхні ноги стають навколішки, їхні руки славлять чесноти, але серце нічого про те не знає.
А є ще й такі, хто вважає чеснотою сказати: "Чесноти необхідні", – та в душі вони вірять тільки в необхідність поліції.
А є безліч таких, котрим несила бачити людську
велич, для них чеснота – приглядатись до ницості, отже, вони називають чеснотою своє лихе око.
Одні прагнуть повчань і настанов, і звуть це чеснотою; а інші хочуть, щоб їх зламали, – і це також називають чеснотою.
Отже, майже всі вважають, ніби мають чесноти, або принаймні пнуться вдавати знавців "добра" і "зла".
Та Заратустра прийшов не для того, щоб сказати всім цим дурисвітам і дурням: "Що знаєте ви про чесноти! Що ви можете знати про чесноту!"
А для того, щоб вам, друзі мої, остогидли старі слова, котрих ви навчилися від дурнів та дурисвітів.
Щоб вам остогидли слова "нагорода", "відплата", "кара", "помста в справедливості...".
Щоб вам остогидло казати: "Такий вчинок добрий, годящий, бо моїх інтересів там нема, він ніби й не мій..."
Ох, друзі мої! Нехай у вчинкові відіб'ється ваша власна суть, мов матір – у дитині, – таким має бути ваше слово про чесноти.
Воістину, я відібрав у вас чи не сотню слів, якими найлюбіше бавились ваші чесноти; і ви гніваєтесь на мене, немов діти.
Діти гралися біля моря, – та набігла хвиля і забрала їхні іграшки в глибочінь: тепер плачуть вони.
Одначе та сама хвиля принесе їм нові іграшки й розсипле перед ними нові барвисті мушлі!
Діти втішаться; як вони, гак і ви, друзі, матимете свою втіху – нові барвисті мушлі!
Так казав Заратустра.
ПРО ПОТОЛОЧ
Життя – це джерело втіхи, але там, де п'є потолоч, всі криниці отруєні.
Усе чисте миле мені; та я не можу дивитись на вищирені пики й на спрагу нечистих.
Вони зазирають у криниці: і ось із глибини мені відблискує їхня осоружна посмішка.
Священну воду вони отруїли хіттю; а звучи радістю свої брудні мрії, отруїли також і мову.
Здригається полум'я, коли вони підносять до нього свої вогкі серця; сам дух кипить і парує, коли потолоч підступає до вогню.
Солодкавим і розм'яклим стає плід у їхній руці; від їхнього погляду хиріє і всихає плодове дерево.
Чимало з тих, хто відцурався життя, насправді тільки відвернувся від потолочі: вони не хотіли ділити з нею ні криниць, ні вогню, ні плодів.
Чимало з тих, хто подавсь у пустелю й страждав від спраги разом із хижими звірами, не хотів лише сидіти біля діжки з водою разом із брудними погоничами верблюдів.
Чимало з тих, хто падав руїною і градом на родючі ниви, хотів лише наступити ногою на горло потолочі і заткати їй пельку.
Розуміння, що самому життю потрібні ворожнеча, і смерть, і мученицькі хрести, – це не той шматок, котрий найчастіше застрягав мені в горлі.
Просто часом я майже давився таким своїм запитанням: як? Невже для життя потрібна й потолоч?
Невже потрібні отруєні криниці, чадні багаття, спаскуджені мрії та хробаки в живодайному хлібі?
Не зненависть моя, а огида зголодніло пожирала моє життя! Ох, часто я стомлювався духом, коли потолоч навіть видавалась мені дотепною!
І до владарів повернувся я плечима, побачивши, що
тепер називають владарюванням: крутійство й торги за владу – з потолоччю.
Серед народів я жив мов чужинець, заціпивши вуста і заткавши вуха: чужа мені їхня крутійська мова, чужі всі ті торги за владу.
Затиснувши носа, я обурено проминав учорашнє і сьогоденне: воістину, все вчорашнє і сьогоденне смердить письменною потолоччю!
Я довго жив, мов глухий, сліпий і німий каліка, щоб не жити разом з потолоччю, котра владарює, пише й тішиться.
Обережно, з тяжкими зусиллями підводився мій дух; відрадою для нього були крихти, які надавала втіха: щоб жити, сліпий мусить мати ціпок.
Що ж скоїлось зі мною? Як я позбувся огиди? Хто оновив мій зір? Як я піднявся на висоту, де потолоч уже не сидить біля криниці?
Хіба не сама огида дала мені крила й силу розпізнати джерело? Воістину, я мусив злетіти щонайвище, щоб віднайти джерело втіхи!
О, я знайшов його, брати мої! Тут, на самій височіні, б'є для мене джерело втіхи! Поїть мене життям, і п'ю тільки я, потолочі немає!
Надто швидко течеш ти, джерело втіхи! І часто спорожнюєш келих, прагнучи його наповнити!
Та мені ще треба навчитися підступати до тебе скромніше: надто вже моє серце до тебе рветься...
У моєму серці горить коротке, спекотне, сумовите, надміру щасливе літо: як прагне моє гаряче серце твоєї прохолоди!
Минулася млява весняна зажура! Минувся мій лютий червневий снігопад! Я ввесь обернувся на літо, на самий полудень!
Посеред літа холодні джерела й блаженна тиша: о, приходьте, друзі мої, щоб тиша стала блаженніша!
Бо це – наша височінь і наша батьківщина: тут ми живемо надто високо и неприступно для всіх нечистих та для їхньої спраги.
Киньте, друзі, своїм чистим поглядом у джерело моєї втіхи! Хіба воно скаламутиться? Воно всміхнеться вам своєю чистотою.
На дереві майбутнього ми в'ємо своє гніздо; нам, самітникам, поживу приносять орли у дзьобах!
Воістину, не ту поживу, яку могли б ділити з нами й нечисті! їм здавалося б, що вони пожирають вогонь, і вони попекли б собі пащі!
Воістину, ми тут не будуємо притулку для нечистих! Для їхнього тіла й духу наше щастя було б крижаною печерою!
Немов потужні вітри, ми хочемо жити над ними, сусідити снігові, сонцю і орлам, – так живуть потужні вітри.
Наче вітер, я хочу колись повіяти серед нечистих і своїм духом забити їхній дух: цього хоче моє майбутнє.
Воістину, Заратустра – потужний вітер для всіх низин; і дає він таку пораду своїм ворогам і всім, хто плює і бризкає слиною: "Остерігайся бризкати слиною проти вітру!"
Так казав Заратустра.
ПРО ТАРАНТУЛІВ
Поглянь, ось нора тарантула! Хочеш побачити його самого? Ось висять його сіті: торкнись, щоб вони затремтіли.