З руїн церкви невеликий кінний загін мав повернути на схід, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кілька верст від Немирова. Там була призначена зустріч з Іваником та іншими дубовобалчанами, котрі мали приєднатися до козаків, щоб спільно тікати з-під влади турків.
Прощалися в темряві. Младен обняв Арсена, поцілував в обидві щоки.
— Прощай, сину, — сказав глухо. — Ми з Ненком залишимося тут... Не вберегли Златки... Нема сумніву, що її захопив султан Газі-бей, і ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко — так ми домовилися — знову піде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим візиром про покарання Газі-бея і повернення Златки... Не забуватимемо також і про Стеху...
— Дякую, батьку, — сумно відповів Арсен. — Вірю, що ви зробите все, щоб визволити дівчат... Я теж не сидітиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газі-бея, і горе йому!
— Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан...
— В самій серцевині Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його і під землею. Будьте певні!.. А якщо вам пощастить напасти на слід Златки і Стехи, то дайте мені знати в Січ.
— Обов'язково дамо... І від тебе чекатимемо радісних вістей, — у Младена здригнувся голос. Старий воєвода на хвилину замовк, а потім, переборовши хвилинну слабість, узяв Арсена і Палія за руки, відвів убік, сказав зосім тихо, але твердо: — А тепер, друзі, слухайте уважно: від кам'янецького паші до гетьмана вчора прибув чауш із надзвичайної ваги звісткою...
— Якою?! — вигукнули одночасно козаки.
— Навесні цього року, найпізніше — влітку, візир Кара-Мустафа кине своє військо на Київ! Якщо йому пощастить легко і швидко взяти місто, він перейде на Лівобережжя...
— Ось як! — Палій і Арсен не могли приховати радості. — Це ж звістка, якій ціни нема!
— Але це ще не все... Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами — відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці... Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!
— Спасибі, батьку, — Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. — Спасибі, брате... Все буде зроблено як треба!
Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:
— Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами...
Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.
— Якубе, що ти надумав? — кинувся Младен.
— Так треба, Младене, — спокійно відповів той. — Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком... Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете — загинув... На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут... я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях — до Арсена! То й я з ними!
Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.
— Все... їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!
— Ми знайдемо вас, батьку, — сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.
12
Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушне й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам'яті.
Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.
— А-а-а!..
Він кричав і бив кулаками в стіну, задираючи голову вгору, як вовк, і тоді його крик був схожий на вовче виття.
— У-у-у!..
Та його, звичайно, ніхто не чув і не міг почути. Голос даремно бився об покриті памороззю стіни і глухнув десь високо вгорі, під товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвір ями.
Він розумів, що його ніхто не почує, але тваринний страх і злоба примушували його кричати. І він кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсім знесилів і сів у знемозі на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростіше було ждати ранку адже його, безумовно, кинуться шукати... Але думка, що йому доведеться до дня сидіти в цій смердючій ямі, сповнювала його шаленством. Крім того, він уявляв, як вилазитиме звідси, брудний, виваляний у нечистотах і напівзотлілій соломі, на очах багатьох воїнів, як завтра весь Немирів потішатиметься з його пригоди, — і нова хвиля люті й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямі на ноги і виставивши наперед руки, швидко пішов попід стіною, сподіваючись у темряві намацати драбину, хоча знав, що її тут нема... Раптом спіткнувся і впав, шугнувши руками аж по самі лікті в рідке холодне багно... Бр-р-р... Тільки цього не вистачалої Мов із вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, ліг, зіщулившись, мов цуценя, і тихенько заплакав...
Витягли його з ями тільки на другий день.
До того часу переляканий Азем-ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди... І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем-ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один-однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав...
НА РУЇНАХ
1
Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий-такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від'їхати від міста і не навести на слід погоню. їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди. І тільки на кінець другого дня, коли в якомусь розореному хуторі, де бовваніло кілька запустілих хат, зупинилися на нічліг. Арсен і Палій обійшли всі підводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих сміливців, які разом із Савою Грицаєм тікали з Немирова, та дубовобалчан на чолі з Іваником, сто сімдесят чоловік. Це вже був чималий гурт людей, котрих об'єднала спільна мета — втекти з-під влади турків і несамовитого Юрася Хмельницького. Всі вони з першого ж дня почали дивитися на Палія, оскільки він був полковником козацьким, як на свого ватажка і прислухатися до кожного його слова.