— То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький — козак? — здивувався Собеський.
— Так, ваша ясновельможність.
— О-о! Тоді мені зрозуміло, чому пан так одстоюе Палія... Ну, власне, я нічого не маю проти полковника. Він, безперечно, хоробра людина, і я ніколи не забуду його звитяг під Віднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо... Тим більше, що я не хочу мати ніяких ускладнень з Москвою бо ми трактуємо зараз про вічний мир і союз із нею, про спільну війну проти Османської імпері!...
Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.
Йому стало прикро на серці. Отже, його далека поїздка закінчилася нічим. Собеський не відмовив у допомозі, але й не допоміг. Замість листа гетьманові обмежився розпливчастими словами: "Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливої" Та гоноровитий магнат засміється йому в обличчя і вижене геть! Ніякої упевненості, що він виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання — тим більше...
Арсен мовчки вклонився і вийшов.
Минаючи розкішні, цяцьковані золотою фарбою двері королівського кабінету, мимоволі пригадав, як він колись під Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауерніхт, і одержав таку ж відмову... Виходить, можновладці всюди однакові, хай їм грець! Простій людині за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподівайся козаче, тільки на власні сили, на власну шаблю!
Валка в'їхала у Підкамінне і зупинилася на майдані перед замком. Сонце вже сіло за небосхил, і від похмурих фортечних стін та гостроверхих веж падали на землю чорні тіні.
— Гей, хлопи, тут ставати на нічліг заборонено! — гукнув од воріт вартовий гайдук. — Насмітите, а потім прибирай після вас!
— Не кричи, пане! Ми не глухі! — відповів Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг — білі полотняні штани й сорочку та солом'яний бриль. — Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожніми руками приїхали на ярмарок. — І він поплескав долонею по крутобокому барилу.
Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, підстаркуватий гуцул з Прикарпаття, закліпав очима, а потім облизнув язиком сухі, спраглі губи.
— Невже пиво?
— Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Дніпра. — Арсен моргнув хлопцям — Яцькові й Семашку. — Ану націдіть панові пару кухлів! Та виберіть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений і дозволив нам тут переночувати...
Яцько підніс чималий кухоль.
Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою — на варті ж, мовляв. Потім трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся — чи нікого не видно — і тільки тоді взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчі вималювався вираз подиву.
— Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грім, якщо це не горілка! — Він приклав вінця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволене очі під лоба, а потім видудлив кухоль до дна. — Х-ху! А тепер, хлопче, не завадить і пивця, якщо є!
Пиво він пив поволі, смакуючи і заїдаючи таранею.
— Ви гарні хлопці, як бачу... Просто чудовії Коб не служба, то і я з вами тут переночував би! їй-богу! Вже вечоріє, і було б зовсім непогано вкластися на возі, підмостивши сіна, та й задати хропака! Га? — пащекував він, хмеліючи.
Арсен знову підморгнув Яцькові. Той підніс ще один кухоль горілки. Гайдук з удаваною хитрістю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але випив.
— Може б, ти гукнув своїх товаришів? — спитав Арсен. — А то їм, бідолахам, нічого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!
— Е-е, не варт, їй-богу! — пробелькотів уже добре сп'янілий гайдук. — Нас тільки двоє... Я на воротях, а один, новенький, внизу, біля каземату. Якийсь миршавий, нікчемний... Він, мабуть, і горілки не п'є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?..
— А кого ж ви стережете?
— Кажуть, якесь велике цабе... Бо добрячі на нього кайдани наділи!
— А коли ж тобі, друже, заміну пришлють? Чи отак сам всю ніч і стовбичитимеш?
— Яка там у бісова батька заміна! Набридне стояти — піду, стукну в двері, мовляв, виходь котрий! Хтось і вийде...
Він уже ледве тримався на ногах. Язик заплітався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горілка валила його з ніг. Щоб не впасти, він обіперся на полудрабок.
— Здається, готовий? — тихо промовив Роман, підходячи до переднього воза. — Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней — сідлають...
— Гаразд, — погодився Арсен. — Кладіть його, хлопці! Він хотів поспати на сіні — хай спить! Та жупан зніміть — Спихальський одягне!
Яцько і Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Він щось замугикав — і відразу заснув.
Тим часом над містечком опустився синій весняний вечір. До замку долинули дівочі пісні, парубоцький сміх, а десь далеко може, на другому кінці містечка, не вгаваючи, бриніли невтомні цимбали.
Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.
— Друзі, хто залишається тут — пильнуйте! — сказав Арсен.— Як тільки почуєте постріли, крики або свист — мчіть на допомогу! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — відповів хтось. — Хай вам щастить!
Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір'ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.
Арсен підкрався — заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг — ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.
"Не ждуть лиха, — подумав Арсен і, намацавши на дверях засув тихенько натиснув на нього рукою. — Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття..."
Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.
— Сюди, — шепнув пан Мартин. — Обережно! Сходи круті — можна й карк зламати...
Вийнявши з-за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним — Арсен, Роман, потім — Яцько, Семашко та Метелиця.