— Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу... Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків... Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту...
— То й захищайтеся самі!
— Не підемо! Не підемо!
— Раз обманули, вдруге не віримо!
— Панове, панове... — намагався перекричати натовп Порадовський.
Його не хотіли слухати.
— Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!
— Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім'ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!
Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.
Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.
— Братове! Я згоден з вами! — гукнув він. — Полковник Абазин теж... Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.
— Правильно! Правильно!
— Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітейі Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти... А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге... Прислали заледве половину того, що обіцяли!
— Державна казна спорожніла — нізвідки взяти, — видавив із себе Порадовський. — А те, що прислав папа римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим...
— Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! — Палій розгнівався. Голос його тремтів.
Порадовський почервонів ще дужче.
— Це не я обманював вас, панове! Не я! Як бога кохам! їдьте до тих осіб, що над нами... Просіть їх...
— Просити? — Палія пересмикнуло. — Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! — З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. — Не тебе я б'ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення...
Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
— На бога, пане! Посічуть на капустуї Та й справедливо обвинувачують вони нас... Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!
Порадовський люто блиснув на Палія очима.
— Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! — Він збіг з ганку і пішов прямо на козаків.
Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:
— Не варто було так робити, Семене!
Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
— Правильно! Правильно!
— Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним! Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.
— Може, й не варто було. Погарячкував... А втім — хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють! Наперед пропхався Свирид Многогрішний.
— Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!
— Ну, кажи! Чого хочеш! — дозволив Абазин. Многогрішний збіг на ганок, скинув шапку.
— Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити... Закликає він вас, браття, під свої знамена!
— Це під турецькі, значить? — грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. — Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!
— Геть його! Геть! — закричали козаки.
— Женіть його під три чорти!
Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ганку.
Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від'їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу-кров'янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.
Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючии, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.
— Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, — облесливо промовив він.
— А що нас цікавить? — вирячився на нього Порадовський.
— Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій... Ну, пан сам знає, що трапилося...
— На що пан...
— Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.
— На що пан Многогрішний натякає? — грізно спитав Порадовський.
— Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було... А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити... Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника...
— Палія?
— Так.
Порадовський подумав, витер долонею масні губи.
— Ну, заходь — кажи! Послухаємо... Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп'яли в нього очі.
— Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах — воєводі Яблоновському про ненадійність Палія... Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля.
— Що саме? Не тягни! — вигукнув Порадовський. Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива — вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:
— Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви...