Ліфт шугнув униз, в неймовірні глибини, в тишу й спокій, клацнули м'яко двері, старий китаєць знов схилився в поклоні, тепер уже припрошуючи Марію до виходу, вона ступнула в яскравість і затишок, від несподіванки затулила очі рукою, а коли відвела долоню, то побачила, що стоїть перед тими, кого так відчаєно і вже без надії шукала, гнана й переслідувана риком і реготом тайфуну.
Була перед ними, а вони перед нею.
І товариш Ден, і голова їхньої делегації Віктор Миколайович, і професор, і маленька Хуа, і всі супроводжуючі. Сиділи у білих зручних фотелях, між ними чотирикутні різьблені столики, на столиках великі порцелянові чашки з кришечками, а в чашках зелений лундзинський чай, і тонкий аромат того чаю в повітрі (а там, нагорі, чорне велетенське крило тайфуну ввірвалося в усі щонайменші шпарки, переколотило давній пил в кімнатах, посиливши задуху мало не до смертної туги).
— О, Марія! — зрадів голова делегації.— Хвалю! Ми вам подзвонили, але телефон не відповідав...
— Я не чула,— сказала Марія не дуже впевнено. Товариш Ден прийшов їй на виручку.
— Ви єдина жінка в делегації, ми вирішили, що ви відпочиваєте, і не хотіли вас турбувати,— пояснив він.
їй запропонували крісло між товаришем Деном і маленькою Хуа, одразу з'явився лундзинський чай також і для неї — аж не вірилося, що життя може бути таке спокійне. А що ж там, нагорі? Літак може обминути грозу, вітрильник уникнути бурі, але місто, його будинки і люди в них змушені покірливо ждати тайфуну, безсилі й безпорадні перед стихією. Невже ж можливий отакий спокій, коли в тебе над головою витанцьовує сама смерть?
— Ви нам дозволите, Малія? — ввічливо схилив до неї голову товариш Ден, за звичаєм китайців не вимовляючи звука "р" в її імені, бо, як пояснила Хуа, вони зовсім не мають його в своїй мові.
Марія геть розгубилася.
— Що я маю вам дозволяти? І чому ви в мене питаєте?
— Річ у тім,— пояснив товариш Ден,— що ми з товаришем професором щойно згадували славетну поему нашого поета Сун Юя "Вітер", де описано вітри різної сили, хоч такого тайфуну, як тепер, Сун Юй, здається, не зн£в. А тайфуну не можна ні обійти, ні об'їхати, ні обминути. Його треба перебути, перетерпіти, пережити. Товариш професор нагадав також слова поета Ван Гу. Це дуже давній поет, він жив майже тисячу років тому. Слова поета стосуються бога вогню Чжу-жуна. Слова такі: "Чжу-жун з півдня прийшов і бичує дракона вогню, блискають язики полум'я, до червоного розпечене небо". У нас виникла суперечка: чи можуть мати ці вірші відношення до тайфуну. Як ви вважаєте, Малія?
— Я? — розгубилася Марія.— Та хіба ж я знаю? Ви вже без мене якось. В таку негоду... Хіба ж тут до слів? Я не знаю... Не зважайте на мене... Я посиджу, послухаю...
— А я що казав! — стрепенувся харківський товариш.— Я так само. Ось наш професор цілу дорогу мовчав, а тут така стихія, промовчати б, а його мов прорвало.
"Як же тому бідному професорові було не мовчати,— подумала Марія,— як ти балакав, а нам і рота розтулити не давав".
— Буря, звичайно, може бути відповідним фактором,— вів далі харківський товариш,— тут я не заперечую. Особисто я трагедії переживав, а бур якось не помічав. Може, тому, що жив далеко від природи, не мав тісних контактів з нею...
— Щодо мене, то я пам'ятаю навіть непомітні бурі,— подав голос професор.— Бо вони іноді ще страшніші.
"Свята правда",— подумки згодилася Марія.
— Ну, а сьогодні,— розвів руками професор.— Що ж сьогодні? Колись у Китаї тому, хто хотів зайняти якусь державну посаду, влаштовували так званий босюе хунци — іспит широкої вченості. То ось товариш Ден зі своїми друзями влаштували такий іспит мені. Щойно я нагадав заклики Цюй Юаня до великих стихій всесвіту дати волю своїм силам, щоб знищити жорстокість і пітьму, і китайські товариші з'ясовували, чи справді є такі слова в Цюй Юаня і як точно я їх навів.
— А хто це такий? — спитала Марія, не наважуючись повторити імені.
— Цюй Юань,— пояснила Хуа,— великий китайський поет, який жив дві тисячі триста років тому.
— Дві тисячі триста! — повторила Марія.— Як же можна пам'ятати?
— Цим ми завдячуємо своїй мові,— спокійно поглянув на неї товариш Ден.— На людей не завжди можна покластися. Вони вмирають, їх обсідають клопоти, вони піддаються пристрастям. А мова живе вічно і тримає у своїй великій пам'яті всі свої слова і слова всіх тих, хто віддав їй свою душу і свій розум.
— Але ж цілі тисячі років,— зітхнула Марія,— цілі тисячі...
Вона знала Шевченка. Та він не в такій страшній далечі, а ось тут поряд. Як у вірші "За сонцем хмаронька пливе": "І тьмою німою оповиє тобі душу, й не знаєш, де дітись, і ждеш його, того світу, як матері діти". Так ніби прийшов оце до тебе і сказав. Але ж не крізь тисячі років ішов...
А може, так і треба, може, найбільший порятунок од усіх лих у тому мудрому слові, над яким не владне ніщо? Он там десь реве, стогне, телесується тайфун, та не може добратися до цих тихих слів. Зло в душі людини, насильство в світі, погрози й загрози — все відступає перед словами мудрості й спокою. І, може, спокій їхній побільшується з часом, і що вони давніші, то більшу надію дають людині серед злигоднів життя.
Мовби на ствердження Маріїних думок, товариш Ден сказав:
— Ми маємо дуже довгу і надто тяжку історію, тому й терпіння наше велике і перевищує все знане в людських діях і навіть у людських можливостях. І як знати: може, ми знаходимо його в безсмертних словах Цюй Юаня, Цао Чжи, Ван Жуня, Лі Бо, Су Ші !.
— Щодня над планетою вирує сімдесят п'ять тисяч гроз,— подав голос професор.— Мабуть, і дияволів людство налічувало колись не менше. Дияволам вигадували всілякі прізвиська так само, як і грозам та бурям. Але хто пробував
1 Цао Чжи — китайський поет III ст. н. е., який оспівав у своїй славетній поемі красуню фею ріки Ло, Ван Жунь — великий поет і мислитель (234—305 р. н. е.), Лі Бо (701—762) — один з найбільших поетів Китаю, співець сили і радощів життя, Су Ші — поет-філософ XI ст.
дати силу людям, щоб протистояти стихіям? Одні тільки попереджали, інші залякували, ще інші впадали в розпач, і ніхто не вмів підбадьорити й заспокоїти. Може, тільки поети — єдині, хто вмів це зробити. Тому сьогодні я й наважився розпочати цю розмову, трохи ніби й недоречну в цей час, але як знати, як знати? Ось реве над просторами і над нами несамовитий ураган, та й крізь нього мовби чуються мені аж із восьмого століття вірші великого Ду Фу, який мріяв про дім для мільйонів бідняків, обділених долею, такий дім "щоб не боявся вітру і дощу, міцний був і високий". А вірші Ду Фу викликані були подією, що, здавалося б, мала стосунок тільки до самого поета: осінній вітер розламав очеретяну покрівлю його халупи. Обмежений ум думав би тут тільки про себе, поет подумав про все людство.*Тому й не згубився його голос в ревінні стихій. Моя професія — вловлювати такі голоси. І тут не важать ні час, ні безміри стихій.