Гуркотіли жорна.
Рипіли зубчаті колеса.
То швидше, то повільніше ляпали плиці об воду. Через нерівні проміжки часу ринули зливою тонкі потоки цівок крізь щілини велетенського дерев'яного колеса.
Один із присутніх схилився до дірчастого глечика і крізь тоненьку очеретину піддував туди повітря.
Барабанщик і сопілкар усе прискорювали ритм мелодії.
І від мелодії, від її дикого ритму, від безупинних повторів малий Алі почав відчувати, що він наче скаженіє, наче все його тіло просочує, проймає лють і жадоба бою.
Та зовсім голови він все ж не втрачав і все запам'ятовував.
Ось яке було диво.
Ті троє крутилися кожен на своєму місці і ні на п'ядь не сходили кудись. Очі широко розкриті, нерухомі, блискучі. Наче й не дивляться, наче й не бачать!
Та тільки Абу Амар міняв обертання від правої руки, вони – як поєднані з ним ланцюгом, мов були з ним нанизані на один шпичак – теж починали зворотний рух.
І вони не спинялись, не збивалися навіть на чверть удару в ритмі.
А барабанщик бив і бив у дзвінке дно барабана, і рук його не було видно – тільки щось мерехтіло, мов крила нічного, вечірнього метелика.
І ніхто з танцюристів не дивився один на одного чи на інших. І наче не бачив нікого й нічого. І ось той, з фальшивою бородою, розкрив рота і заквилив:
— Аллах акбар! Аллах акбар Аллах акбар!!!
І всі приявні закричали-заспівали:
— Аллах акбар!
Більше ніхто не спинявся, і кричали всі без упину, незліченно повторюючи: "Аллах акбар!"
Десь унизу за течією, де солодка вода впливала в солону й важку, починалося велике відливання моря, як і попередив лоцман-звіздар. Вода в протоках і каналах, нерухома і пропахла болотом, солодка й легка згори і важка й гірко-солона в глибині, завирувала, ринула на південь до моря.
Велетенське колесо млина шалено закрутилось, раз по раз зливаючи на малого втікача цілі водоспади. Всередині млина, здавалось, порожні жорна ось-ось розваляться від тертя між собою. І тоді той з фальшивою бородою, пританцьовуючи, крутячись навколо себе, обертаючись як дзига, мовби підплив до короба. І ось у нього в руках важенний лантух.
Сипле він щось із лантуха в короб.
Свистить сопілкар – щоки надимає, як не трісне, чоло потом зросилося. Кожна крапля – як горошина. Голені скроні розривають набряклі судини. Очі в нього налились кров'ю. Він таки справді нічого не бачить.
Барабанщик закотив очі під лоба, голову задер, і з розкритої його пельки летить верескливий зойк: "Аллах акбар!"
Вода навально плинула до моря.
Стугоніли струмені під масними, гнутими боками човнів – бусій.
Плюскотіла й вирувала вода навколо стовпів, що до них було припнуто млина.
В череві млина все крутилося, все оберталося. Клубочились, плавали пасма сизого диму.
Крутились, загвинчувались дзигою молоді в ковпаках.
Крутився Абу Амар, розпустивши поли дорогого мосульського каптану,
Крутились, рипіли й чаділи блакитним димом від тертя вали й зубчаті колеса млинового механізму.
Крутились несамовито камені жорен, і щось перетерте й підгоріле сипалося в корзину з пальмового листя. І до дурманного аромату гашишу додавався ще й запах підгорілого, солодкого борошна.
Крутилося, то риплячи, то гупаючи, водяне колесо.
Час од часу від плину води та нерівного обертання колеса весь млин здригався, його струшувало.
Та весь час, не звертаючи ні на що уваги, крутилися навіжені танцюристи з ножами, і всі приявні ревли в один голос: "Аллах акбар! " Поступово Алі все ж очманів і почав, не тямлячи себе, горлати: "Аллах акбар!"
Та ось водяне колесо стишило свій хід, загальмувалось його обертання і обертання валів і дерев'яних зубчатих колес, стишилось стрекотіння жорен.
Фальшивобородий мовби з повітря, з диму виловив глек із червоного скла і блакитну порцелянову чашу. Плюснув туди вина з глека і різко скрикнув: "Аль-хамр10!"
Абу Амар став, мовби вражений блискавкою, а Фальшивобородий уже простяг йому чашу, не сходячи з місця і на палець.
Три молодці в ковпаках застигли з розчепіреними руками.
Абу Амар пив довгими ковтками вино.
Барабанщик і сопілкар грали все тихіше й тихіше.
Коли Абу Амар допив останню краплю, він стомлено заплющив очі і простягнув руку з чашею вперед.
Закутаний налив вино у чашу із скляного глека. І Абу Амар, не розплющуючи очей, простягнув першому танцюристові чашу. Той випив. Так Абу Амар подавав вино і другому, і третьому.
Вони поволі висмоктали вино, поволі опустились на підлогу та й сіли скулиніг.
Кожен встромив ножа перед себе в дошки. Мов за командою, голови їхні впали на груди і вони отак і заснули, глибоко й безвільно. Тіла їхні обм'якли, і здавалося, що й життя з них відійшло.
Абу Амар теж сидів, мовби спав найміцнішим сном чи навіть був неживий.
Барабанщик і сопілкар продовжували грати, і гра їх була бездоганна.
Тихий, заколисуючий спів сопілки злегка перекривало легеньке стукотіння барабана. Здавалось, що то десь у степу співає дівчина й тупотить кінський косяк біля водопою.
Фальшивобородий вже роздмухував маленькими золотарськими міхами вугілля в глиняній жаровні і ставив туди горщик.
Куди і коли зник глек з гашишем та іншим дурманним зіллям, Алі прогавив.
Горщик за якийсь час запінився, і піна зі шкварчанням поповзла на вугілля, на жарини. Потягло в щілину знайомим духом, як тоді в кімнаті Абу Амара. Барабан тріскотів дрібно, і тихо схлипувала сопілка. Фальшивобородий підніс чашу з напоєм бадьорості Абу Амарові.
Голова мосульця висіла, наче була не на шиї, а трималася на мотузці.
Абу Амарові піднесли чашу до вуст, і він, не відкриваючи очей, почав маленькими і кволими ковтками пити. Він ще довго сидів із заплющеними очима, та риси його лиця, кволі, нерухомі, змертвілі, почали наповнюватись силою й напругою.
Абу Амар, не відкриваючи очей, ніби просто спав чи заплющився від сильного сонця, проговорив рівним і чітким голосом:
Фідаїв відвезіть до міста і накажіть їм чекати соколиного клекоту. Ти,– він не відкрив очей, та руку простяг до фальшивобородого,– нахились до мене.
І той нахилився до нього, і Абу Амар щось йому промовив незрозумілого говіркого, не схожою й на перську, і на ромейську мови.
Алі як не пружився, але не зміг і слова запам'ятати та й почути.