— То ходім! — вимогливо мовив Антошка.
— А навчиш кидати камінці?
— Навчу. І стрибати навчу далеко. І лазити по деревах. А Дениско навчить тебе грати у шахи. Хочеш?
— Хочу! А я найперший серед хвальків навчуся грати у шахи!
— Не кажи "гоп", поки не перескочиш, — зауважив Дениско, і друзі рушили.
Кузька розповідає про свою мачуху
Коли загін поминув кинуті кошики і розсипані купки суниць, Дениско спитав:
— А чому ви збираєте відразу у два кошики? Це ж незручно!
— А я знаю! — сказав Кузька.
— Я ж тебе й питаю.
— Бо ми один кошик збираємо для себе, а один — Бевзеві.
— Це що за Бевзь?
— Ну… це наш Бевзь. Наш найрозумніший. Чики-брики.
Антошка зареготав:
— Який же він найрозумніший, коли він бевзь! Він що, живе у Хвалькові?
— Що ти! — вигукнув Кузька. — От бачите, я знаю більше за вас! Наш Бевзь, наш найрозумніший, живе у Бевзьгороді. А я знаю, де це!
— Де?
— Далеко. Аж посеред Країни Суниць.
— І все?
— Все. От ви ж не знали, що це далеко, а я знав!
— Кузінько, будь ласка, — мовила Лариска, — не треба весь час хвалитися. Хвались, будь ласка, рідше.
Кузька винувато кліпнув довгими віями.
— А чому це ви віддаєте тому Бевзеві половину своїх суниць? — спитав Антошка.
— Бо йому ж треба їсти!
— То й нехай собі сам збирає.
— Ну… що ти… — Кузька просто-таки не знав, що відповісти. Йому ніколи не спадало на думку, що Бевзь міг би й сам збирати суниці. — Ну… Як же він збиратиме, коли він такий гладкий?
— Збиратиме — схудне, — зауважив Антошка.
Дениско задумливо сказав:
— Це дивна країна. Я думаю, що їх просто змушують збирати суниці цьому самому Бевзеві.
— А я вчора збирав суниці, — вигукнув Кузька, — так я їх усіх одурив! Для себе зібрав тільки один кошик, а Бевзеві аж два!
— Навіщо?
— Ну… — Кузька знітився. А тоді про всяк випадок додав: — А іншим разом я збирав суниці, то Бевзеві зібрав тільки один, а для себе аж три!
Кінці з кінцями у Кузьки не сходилися. Антошка так і сказав:
— У вас, у хвальків, через отой вічний гвалт у голові негаразд.
— Вас ще треба виховувати і виховувати, — кинув Дениско. — А ви до школи ходите?
— А що це школа?
— А що ж ви цілими днями робите?
— Ну… збираємо суниці, а тоді… хвалимось. Їмо суниці, хвалимось…
— Все ясно, — сказав Антошка. — Запитань немає. Ми пізніше обміркуємо, що з вами робити.
Тим часом у Хвалькові тільки й мови було, що про Отих Самих Трьох і різьблену скриньку. Хвальки й не завважили, як до їхнього міста прилетіла сорока-білобока. Вона дослухалася до розмов, задоволено скрикувала і швидко-швидко сукала довгим хвостом.
Насукавши на хвіст досить новин, сорока знялася. Летіла низько, щоб, бува, не прогавить когось, вартого уваги, і розповісти йому про останні події. Вона летіла до Бевзьгорода.
Коли сорока майнула над доріжкою під горбом, їй здалося, що нею йдуть Оті Самі Троє. Вона зробила над друзями коло, пильно приглянулась і про-стрекотіла сама собі:
— Так! Вони йдуть до Підлабузнівська!..
Діти, зайняті цікавою розмовою, не помітили сороки-білобоки.
— Чому і в лісі, і в Хвалькові про нас говорили так, ніби тут усі на нас чекали? — цікавився Дениско.
Ясно, в тому була якась таємниця. Кузька охоче відказав:
— А я все знаю! Різьблена скринька — це страшна річ. Мені ще мати казала, що Бевзь Четвертий страшенно її чекав усе своє життя. Та так і не діждався.
— А хто такий Бевзь Четвертий?
— Ну… Це ще коли не було Бевзя П’ятого, то був Бевзь Четвертий. Ні, навпаки, я знаю! Це ще коли був Бевзь Четвертий, так не було Бевзя П’ятого. Бевзь Четвертий був найрозумніший. А Бевзь П’ятий — ще розумніший.
Про історію Країни Суниць Кузька, як бачите, мав досить туманне уявлення. Та й не дивно, бо тут не було шкіл.
— Кажи далі.
— Мати мені казала: колись у давнину Країні Суниць наврочили, що сюди прийде трійко чужих дивних дітей з різьбленою скринькою. І якщо у них ту скриньку викрадуть, то почнуться діла-діла..
— Які?
— Ну, я цього не знаю…
— А ти згадай, що тобі ще казала мати?
— А я ніколи нічого не забуваю! Я найрозумніший, найкращий, найсмїливіший і найсильніший!
— Кузінько, а що ти мені обіцяв? — нагадала Лариска.
Кузька спалахнув. Антошка подумав, що Кузька має сором. Коли так — з нього ще можна зробити людину.
Лариска спитала:
— А хто твоя мати?
О! — з захватом вигукнув Кузька. — Вона найстрашніша! Вона найогидніша і найжахливіша в світі!
— Хіба ж так можна!.. — злякалась Лариска. — Про маму?
— А яка вона мені мама! Вона — мачуха! Ні в кого немає мачухи, а в мене є!
— Неправда, — заперечила дівчинка. — В нашому класі є один хлопчик, так у нього теж мачуха. Вона хороша і дуже його любить. І він її любить.
— А в мене — найстрашніша! — повторив Кузька. — Тільки я її не боюся. А вона мене боїться.
— Чому?
— Бо я її можу перевернути на жабу.
— Бреши більше! — презирливо кинув Антошка.
— Правда! Я все можу!
— Хвалько! А мене ти можеш перевернути на жабу? — Антошка звернув до Кузьки своє гостре підборіддя і хвацько відкинув назад жовту стрішку волосся.
Дениско всміхався собі під носа, а Лариска затримала подих і чекала, що відповість хвалько.
— Тебе не можу, — спокійно відказав Кузька. — А мачуху можу.
— Це ж чому?
— Я до неї потрапив, коли ще був зовсім маленький. І довго-довго жив у неї в норі.
— У норі? А чого це вона живе у норі?
— Бо вона відьма, — повідомив Кузька. — Я ж усе знаю, ви слухайте!.. Щоб відьма не поїла всіх дітей у Країні Суниць, тут здавна є таке чаклунство: кого вона захоче з’їсти, той дістане силу перевернути її на жабу.
— А вона їсть дітей? — жахнулася Лариска.
— Вона б їла, так оте старе чаклунство не дозволяє.
— А тебе хотіла з’їсти?
— Хотіла. Вона мене взяла до себе ще маленьким і сказала, що вона моя мама. Всі так і звикли, що вона мати. А один добрий їжачок мені розказав, що вона зовсім ніяка не мати, а мачуха. Доки я був малий — доти був потрібний. А тоді виріс, їй уже не підходив, і вона захотіла мене з’їсти. Що тоді було!.. Вона вже нагострила зуби, розклала вогонь. І тільки до мене торкнулась, як щось загуде, задвиготить, загримить. Вона впала, почала кігтями дряпати каміння, заголосила… Це збувалося чаклунство. Її почало корчити, бити об підлогу. Вона як закричить: "Іди від мене, Кузько! Не спокутуй мене, йди геть! Я тобі більше не мати!.." Я був пішов, а вона кричить страшним голосом: "Зажди! Я тебе благаю: не перевертай мене на жабу!.." Ну, я махнув рукою та й пішов. Ото й усе.