— Або заздри, — додав дядько. — У нас і місто таке є — Заздра. А хіба у вас не такі діти?
— Ну… бувають і в наших дітей вади. Але ми з ними боремося.
— З дітьми? Це добре!
— Не з дітьми, а з вадами! Ми їх перевиховуємо, щоб у нас не було ні заздр, ні хвальків, ні ябед, і взагалі — щоб усі були чесні і працьовиті! І віддані товариші!
— Не може бути! — сказав одновусий. — Цього ніяк не може бути.
— Правда! — обурилася Лариска.
Дениско пильно прислухався до розмови і похмурнів. Ні, він цьому дядькові не вірив. З ним іти не можна. Але як у нього випитати правду про Антошку?
— Ви ще скажіть, ніби у вас діти збирають суниці тільки для себе! — засміявся дядько тихенько.
— Для себе! — гукнула Лариска. — Ну, товаришам дають. Мамам і таткам. Братикам і сестричкам. А щоб дітей примушували збирати суниці для якогось там Бевзя — цього у нас не буває.
— Чики-брики! — закричав дядько. — Це вже така неправда, що вам ніхто на світі не повірить!
Лариска аж спинилася від обурення. Вона образилася за всіх піонерів і жовтенят.
— Чесне слово, правда! Чесне піонерське!
— Я не знаю, що це за піонерське…
— Не знаєте? Це найчесніше слово в світі!
— Все одно не вірю.
— Тоді от вам лічилочка-присягалочка, щоб повірили:
Повір-преповір!
Якщо я неправду кажу,
То нехай вберуся в сажу.
Нехай стану кособока,
Кривов’яза, кривоока,
І гладка, і лупата,
Ще й ніс стане, як лопата!
А як брешеш, далебі,
То так буде і тобі!
Що тут сталося! Лице одновусого миттю обліпили жирні шматки сажі (звідкіля вони взялися?). Тонкий його тулуб враз розпух, як діжка, і викривився на один бік, а шия, навпаки, витяглася і перекривилася на другий бік. Очі повилазили і стали дивитися в різні боки, а ніс почав швидко рости і став великий і широкий, як лопата.
Його було не впізнати. Тільки довгий і тонкий, як мотузок, рудий вус нагадував, що це — одновусий.
— Все, що він казав, — брехня! — закричав Дениско. — Ні кроку далі!
Діти спинилися. Одновусий, поводячи кривою шиєю, мовчки себе оглядав. Потім незграбними, як у рака, руками обмацав своє обличчя, потримався за дивовижний ніс. І раптом завив, заскавулив і дременув геть.
— Чаклунство! — репетував він, тікаючи. — Де моя врода!.. Я поскаржуся Бевзю П’ятому!..
А від обідраного гаю миттю відгукнулося:
— Чики-брики!..
— Там бевзики!.. — зрозумів Дениско. — Назад! За мною!
І за хвилину загін розтанув у пітьмі. Бевзики навіть не наважилися переслідувати. Вони і вдень були боягузи, а вночі — тим паче.
Друзі простували вчорашнім шляхом на Ябедин. Дениско розміркував, що тільки в місті можна щось розвідати про Антошку.
Дорогою Кузька і Кив були дуже задумливі. Кузька одного разу навіть заговорив з придорожнім кущем, а Кив спіткнувся, впав і пішов далі на руках.
— Що з вами? — стривожено спитала Лариска.
І тут Кузька ляснув себе по боках:
— Згадав! Одновусий — сам Великий Брехун!
Почувши це, Кив відразу схаменувся, що йде догори ногами, і перевернувся як треба.
— Вірно! Великий Брехун — перший радник Бевзя П’ятого! Я ж казав, що я до нього колись підлабузнювався.
— А я перший згадав! — не витерпів Кузька.
Таємниця Країни Суниць
Антошка сидів на сирій землі і думав. Як вилізти з ями? Звідкіля чекати допомоги? Як попередити друзів, що їхні вороги — підступні і хитрі? І нічого не міг вигадати.
В ямі було темно. І Антошці здалося, що в голові у нього так само темно. Хоч би яка думка блиснула!
Він не знав, скільки часу сидить, але ось відчув страшенний голод. Сьогодні в піонерському таборі на перше, мабуть, борщ. На друге — биточки із смаженою картоплею. І салат із свіжих помідорів та огірків. А на третє — компот із абрикосів.
Могло бути й інакше. На перше могли давати бульйон з локшиною. На друге — гречану кашу з м’ясом. А на третє — кисіль із порічок.
Навіть суниці їв би зараз Антошка. А про картоплю і хліб нічого й казати — за них би віддав усе. Тільки йому нічого було віддавати. І нікому.
Хлопчик ковтав слинку і журився. Подумав, що його кинули сюди назавжди і зовсім не годуватимуть, щоб він помер з голоду.
І тоді він згадав про лічилки. Лариска враз проказала б якусь лічилочку і всіх нагодувала. А він, як на те, не пам’ятав жодної. А може, якась пригадається?..
Антошка почав задумливо бурмотіти:
— Хурли-мурли… мурли-дурли… Ні, такої нема! Мурли-фурли… фурли-турли… Тьху, прив’язалося!
Він згадав, що багато лічилок починається на "ене-бене", і знову забурмотів:
— Ене-бене… Коло мене… Коло мене… Ене-бене… Знов не те. Я не пригадую, а вигадую. Так нічого не вийде!
Антошка змовк, і враз у його голові прозвучала стара-стара і добре відома лічилка: "Еники-беники їли вареники".
Вареники! З м’ясом. Можна з сиром. І з капустою можна. І з картоплею, вже які будуть. І тільки-но Він зібрався проказати лічилку, як подумав: а друзі? Адже й вони, мабуть, голодні. А на світі, може, більш немає лічилки про їжу. Якщо він її скаже, то вони залишаться без вареників. А їм треба йти шукати скриньку.
Коли вони дуже зголодніють — Лариска напевне пригадає лічилку! Нехай залишиться їм.
Згадка про Лариску засмутила Антошку ще більше. Дівчинка наче відчувала, що підземелля не віщує добра. Так не хотіла його відпускати! А він же її відштовхнув. Антошка тяжко зітхнув і похнюпився. Він навмання бурмотів, що тільки в голову збреде, і навіть згадав лічилку про солдатів. Її всі знають:
Ати-бати —
Йшли солдати.
Ати-бати —
На базар.
Ати-бати —
Що купили?
Ати-бати —
Самовар!
Ледве Антошка знічев’я пробурмотав оці слова, як у ямі почулося якесь шарудіння і кахикання. — Хто? — злякався хлопчик..
— Ати-бати — це ми, солдати! — відказало кілька голосів.
— Які солдати?..
— З лічилки.
— Звідки ви прийшли?
— З базару.
— Скільки вас?
— Троє.
— А у вас зброя є?
— Немає. Зате у нас є — ати-бати — самовар. Антошка не поспішав радіти. Ще ж не відомо, що за народ — ці солдати.
— А що ви збираєтесь робити? — обережно спитав він.
— Ати-бати — пити чай. Ось тільки самовар роздмухаємо.
У повітрі поплив слабкий димок. У пітьмі щось сопіло, пихкало, кахикало. А тоді з’явилося слабке червонувате світло. То в самоварі розгорялися вуглинки.
— А потім що? — Антошка вдивлявся у пітьму.