Постовий міліціонер з дива отетерів. Мимо нього проскочив джип, який наздоганяла вітчизняна тарадайка. Це ж треба: старе дрантя, а як почесало!
"Що то значить наш товаровиробник, – прошепотів міліціонер. – Віднині куплятиму тільки все українське!"
Він навіть забув оштрафувати водіїв за перевищення швидкості і ще довго стояв з відкритим ротом, дивлячись їм услід.
Джип пригальмував, пропустив Машку вперед, а тоді, набавивши швидкість, почав притискати її до краю дороги.
– Ненормальний чи що? – лайнувся тато, зіскочивши на обочину. Під колесами щось торохнуло. – Так і шину можна проколоти!
Джип зробив крутий віраж і звернув на дорогу до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.
Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї.
– До Олеська рукою подати, – кивнув тато на дорожній покажчик, звертаючи наліво, за вказівником.
– Дивно, – мовила мама. – На карті цей поворот не зазначений.
Як тільки вони проїхали, покажчик повалився додолу, а з трави встав Антипко й радо потер руки.
– Їдьте, їдьте, – хихикнув він. Сутеніло, і тато ввімкнув фари. Дорога бралася вгору, через поле, далі минула село, мальовничо розкидане на пагорбах.
Нарешті вони побачили елегантний замок-палац, обведений муром. Стояв він темний і глухий.
Угорі у високих вікнах тривожно відсвічувало червоне вечірнє крайнебо. На даху сиділа ворона. Вона тричі каркнула, тоді вклонилася вправо, вліво, наче артистка на сцені. Здавалося, вона чекала аплодисментів.
– Це не Олесько, – похитав головою тато. Він знав замок із фотографій.
Розпиталися в чоловіка, що гнав з пасовища корову, і той підтвердив: а якже, це Підгірці, вони звернули з траси наліво, а до Олеська було прямо.
Нічого не лишалося, як ставати на ночівлю. Наталочка протестувала, але тато з мамою мали серйозні аргументи. По-перше, вже пізно, Олеський замок однак зачинений; по-друге, Машка таки проколола шину, тому доведеться міняти колесо на запасне; по-третє, всі так зголодніли, що аж хочуть спати, тож треба швидше ставити намет, поки зовсім не споночіло. Вони вибрали місце під старезними липами, повечеряли рештками ще київських пирогів та й повлягалися.
Стояла тепла ніч, запаморочливо пахтів липовий цвіт, пахло сіно, відвологле на росі, над головою співав соловей, аж котилася луна. У всьому тілі Наталочка відчувала страшенну втому, бо й мала від чого втомитися, проте знову не могла заснути. Попробуй засни, коли соловей лящить, як ошалілий.
Та й не тільки він: знадвору вчувалася дивна старовинна музика, ніби в замку грав клавесин. Наталочка підвелася. Стояла вже пізня година; тато з мамою солодко посапували.
"Хоч визирну, що там," – вирішила вона й, піднявши запинало, вибралася надвір. Розквітлі липи, мов далекі галактики, тьмяно ясніли в пітьмі. Вікна замку світилися. Що в ньому діялося пізно серед ночі? Здригаючись від прохолоди, Наталочка попрошкувала по росі на пагорб, з кого можна було заглянути за мур. Із замку лилася музика, часом її заглушував сміх і веселі вигуки. У вікнах з’являлися танцюючі пари, і вона встигала помітити то блискуче плаття, то пишну перуку. "Чи там бува не знімають кіно? – подумала вона. – Тільки чому так пізно?"
В’їзна брама, звечора наглухо замкнута, тепер стояла відчинена навстіж. До неї під’їхала карета з вороними кіньми, проторохтіла кам’яним містком і пірнула у вузький проїзд.
"Точно кінозйомки," – вирішила Наталочка й пішла слідом за каретою, щоб трішки подивитися, якщо не проженуть. Вона навіть забула, що боса й невдягнена, так їй стало цікаво.
Проминувши браму, опинилася у лункому дворі, вимощеному старим пощербленим камінням. Карета стояла перед сходами палацу; до неї підскочило двоє парубків у фраках, один відчинив дверцята, другий подав руку гарній панянці в чорному платті й діамантовому віночку. Ніжкою в блискучому черевичку вона ступила на сходи й побігла ними, поволочивши довгий шлейф.
Наталочці здалося, що на шлейфі сиділа жаба, але що не привидиться поночі? Під’їхала ще одна карета, і парубки, не глянувши на дівчинку, заспішили туди. Тож вона, рада, що не спиняють, тихенько піднялася слідом за панянкою й увійшла до розкішної зали.
Залу заливало примарне синювате світло; сотні вогників, схожих на нічні світляки, мерехтіли в люстрах, відбивалися в високих дзеркалах і в лискучому паркеті; на стінах зблискувала старовинна зброя, що висіла між портретами пикатих панів у рицарських обладунках. З усього було видно, що тут зібралося добірне товариство: пані у вечірніх сукнях аж ряхтіли коштовними прикрасами, пани в оксамитових жупанах начіпляли на себе важкі золоті медальйони й численні перстені. "Не інакше, як бізнесмени. Бач, як вони розважаються," – подумала Наталочка, бо кінокамер ніде не було, мабуть, вона потрапила на бенкет, а не на кінозйомки.
Тим часом до зали увійшли офіціанти з великими тацями, на яких стояли наповнені келихи. Почалося частування, зала сповнилася кришталевим передзвоном і гучними вигуками – гукали всі, але ніхто не слухав.
– Ваше здоров’я, пане Обжорський!
– Ваше здоров’я, пане Жебрацький!
– І ваше також, пане Забіяцький! – розкланювалися череваті пани.
Пан Забіяцький підняв до рота келиха завбільшки відро й не опустив його, поки всього не вицмулив. "Ну й пияк цей пан," – подумала Наталочка. Музика змінилася: замість старовинного клавесина тепер щось шкварчало, гарчало й верещало. Пани й панянки пішли танцювати, але то були якісь скажені танці. Пан Обжорський хвицав ногами, пан Жебрацький виписував кренделі, а пан Забіяцький бігав навкарачки і радісно кувікав. Панянка в чорній сукні теж танцювала, метляючи шлейфом. Але тепер навряд чи хтось назвав би її гарною: розв’язна посмішка і вульгарні жести робили її відворотною. На її шлейфі таки сиділа жаба – справжня, жива жаба, вона ворушилася, намагаючись утриматися на тканині, а врешті перескочила панянці на голову і всілася на діамантах.
Тут Наталочка помітила, що інше панство теж мало дивні прикраси.
В тої на шиї теліпався золотий скелетик, в іншої голову обвивав вуж, в того на зап’ясті зблискував череп, а замість ґудзиків біліли кістки.