— Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла — і я залишився сам-один…
— Сам-один, — повторила Віра, й луна підхопила її голос.
— Ви теж зрадієте, коли настане кінець, — закінчив Макартур.
Віра рвучко підвелася.
— Я не розумію, до чого ви це? — розсердилася вона.
— А я розумію, дитятко моє, розумію…
— І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!
Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.
— Леслі… — вимовив він тихо й пестливо.
5
Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.
— Де містер Ломбард? — спитав Блор.
— Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, — відповів Армстронг. — Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…
— Всі ми стурбовані.
Доктор нетерпляче махнув рукою.
— Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.
— Ну то що, сер?
— Ми шукаємо божевільного, — сказав доктор Армстронг. — Ну, то що ви можете сказати про Макартура?
— Вважаєте, він маніяк-убивця? — витріщив очі Блор.
— Я цього не сказав би. Зовсім ні, — якось невпевнено відповів Армстронг. — Втім, я ж не психіатр. До того ж, з ним не розмовляв, не міг вивчити його.
Блор замислився.
— Він певно, таки не при своєму розумі — з цим я згодний! Але, хоч би там як, не згоджуся, що він…
— Мабуть, ви маєте рацію, — перервав його доктор Армстронг, — найімовірніше, що вбивця ховається десь на острові! Та ось і Ломбард.
Вони старанно прив'язали канат.
— Гадаю, що допомога не потрібна буде, — сказав Ломбард. — Та про всяк випадок будьте напоготові. Якщо я різко смикну канат, тягніть.
Хвилину-другу вони стежили за Ломбардом.
— Видирається, мов кицька, — сказав Блор, і в голосі його пробриніли якісь нові нотки.
— Либонь, свого часу чимало пополазив по скелях, — відгукнувся Армстронг.
— Напевне.
На якийсь час запала тиша, потім колишній інспектор промовив:
— Дивний хлопець. Хочете знати, що я думаю?
— Що?
— Небезпечний він тип!
— Чого це ви так? — здивувався Армстронг.
Блор фиркнув:
— Точно сказати не можу, але знаю напевно: з ним треба бути насторожі.
— Життя в нього, певно, було бурхливе, — сказав Армстронг.
— Не так бурхливе, як темне, — відгукнувся Блор, з хвилину подумав, потім продовжив: — От ви, докторе, наприклад, ви часом не маєте при собі пістолета?
Армстронг витріщився:
— Я? Святий боже, звичайно ж, ні. Навіщо?
— А навіщо він містерові Ломбарду?
— Сила звички, мабуть, — невпевнено висловив припущення Армстронг.
Блор у відповідь тільки зневажливо гмикнув. Тут каната смикнули, й кілька хвилин їм довелося щосили витягати нагору Ломбарда.
Коли тягнути стало легше, Блор промовив:
— Однією звичкою цього не поясниш! Подорожуючи по диких країнах, містер Ломбард, звичайно, прихоплює із собою й пістолет, і примус, і спальний мішок, і запас дусту! Та самої сили звички не досить, щоб привезти все це спорядження сюди! Люди, котрі не розлучаються з пістолетом, існують тільки в пригодницьких романах.
Армстронг збентежено похитав головою. Перехилившись через гребінь скелі, вони слідкували за Ломбардом. Шукав він ретельно, та, очевидно, ці пошуки закінчилися безрезультатно. Згодом Ломбард перевалився через гребінь і, втираючи піт з чола, сказав:
— Ну що ж, тепер усе ясно: шукати треба в самому будинку — більше ніде.
6
Обшукати віллу було нескладно: спочатку прочесали прибудови, потому перейшли до самого будинку. Вони знайшли у шафі для білизни сантиметр місіс Роджерс і попереміряли всі простінки — жодного тайника виявити не пощастило: прямі чіткі обриси сучасної будівлі не залишали місця для схованок. Насамперед вони оглянули перший поверх. Підіймаючись на другий, де розташовані спальні, крізь вікно побачили Роджерса. Він виносив на терасу тацю з коктейлями.
— Чудове явище — добрий служник, Ось хто своїм виглядом нічого не виказує — справді уособлення олімпійського спокою, — зауважив Ломбард.
— Роджерс — першорядний дворецький, — поважливо Додав Армстронг, — в цьому йому не відмовиш.
— Та й дружина його, — втрутився Блор, — була чудовою куховаркою. Такий обід… учора ввечері…
Вони зайшли до першої спальні. Вже за п'ять хвилин усі троє стояли на площадці й дивилися одне на одного. У спальнях нікого не було — там не було де сховатися.
— А куди ведуть ці сходинки? — запитав Блор.
— До кімнати служників, — одповів Армстронг.
— Але ж має бути якийсь вільний простір під дахом, — зауважив Блор. — Ну хоч би для баків з водою, цистерн, для іншого обладнання. Це остання наша надія.
Раптом згори почувся притишений звук кроків. Армстронг ухопив Блора за руку. Ломбард застережливо підніс палець.
— Т-с-с… Слухайте.
Вони виразно почули, як нагорі хтось крадькома ходить, намагаючись приглушити кроки.
— Він у спальні, — прошепотів Армстронг, — там де лежить тіло місіс Роджерс.
— І як це ми не скумекали! — також пошепки відповів йому Блор. — Адже кращого місця, щоб сховатися, й не вигадаєш! А тепер, панове, якомога тихше.
Вони прокралися східцями нагору, на маленькій площадочці перед дверима зупинилися й прислухалися. У кімнаті, безперечно, хтось був: звідти долинало ледь чутне рипіння мостин.
— Уперед! — пошепки скомандував Блор, розчахнув двері й удерся до кімнати. Ломбард і Армстронг, що сунули слідом за ним, зупинилися, мов прикипілі до місця: перед ними стояв Роджерс з оберемком одягу в руках.
7
Першим отямився Блор.
— Пробачте…. е… Роджерсе, але ми зачули кроки й подумали… ну, ви, либонь, здогадуєтеся. — Він запнувся.
— Прошу вибачити, джентльмени, — сказав Роджерс. — Я хочу перенести свої речі. Сподіваюсь, не заперечуватимете, коли я оселюся в одній із кімнат, призначених для гостей, на нижньому поверсі — у найменшій кімнаті. — Останні слова звернуто до Армстронга.
— Звичайно, звичайно, — відповів той, настійно відводячи погляд від накритого простирадлом тіла.
— Дякую, сер, — сказав Роджерс і вийшов із кімнати, притискуючи до грудей свій оберемок одягу.
Армстронг наблизився до ліжка, підняв трохи простирадло й подивився на заспокоєне обличчя небіжчиці. Тепер його не спотворював страх. Ні, — від нього віяло вічним спокоєм.