— Важко навіть уявити більш прозору справу,— зауважив я.— Ніколи побічні докази не вказували на злочинця так безпомилково, як у цьому випадку.
— Побічні докази — річ дуже ненадійна,— замислено відповів Холмс.— Іноді здається, що вони прямісінько свідчать про одне, але якщо почати розглядати такі докази трохи під іншим кутом зору, то вони можуть з не меншою переконливістю свідчити про прямо протилежне. Та доводиться визнати: для юнака обставини складаються надзвичайно погано, зовсім не виключено, що він справді злочинець. Проте знайшлись люди, серед них міс Тернер, дочка сусіда-землевласника, які вірять у невинність молодого Маккарті й тому запросили Лестрейда — ви, мабуть, пам'ятаєте його в зв'язку з "Етюдом у ясно-червоних кольорах",— щоб він повернув справу у сприятливий для юнака бік. Лестрейд, зайшовши в безвихідь, передав її мені, внаслідок чого два джентльмени середнього віку мчать на захід із швидкістю п'ятдесят миль на годину замість безжурно перетравлювати сніданок удома.
— Боюсь, факти надто очевидні,— сказав я,— і вам не пощастить розхитати впевненість в обрунтованості звинувачення.
— Немає нічого облуднішого, ніж очевидні факти,— відказав, сміючись, Холмс.— Крім того, ми можемо випадково натрапити на які-небудь інші такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви досить добре мене знаєте, щоб подумати, ніби я вихваляюсь, коли кажу, що я або підтверджу, або спростую його висновки — причому з допомогою прийомів, які він нездатний не тільки застосувати, а навіть зрозуміти. Взяти хоч би перший-ліпший приклад: мені абсолютно ясно, що вікно у вашій спальні з правого боку, але маю великі сумніви, чи помітив би містер Лестрейд таку самоочевидну річ.
— Але як, яким чином...
— Мій дорогий друже, я добре вас знаю. Мені відома притаманна вам військова охайність. Голитеся ви щоранку, цієї пори року ще й при сонячному світлі, але з того, що ліва частина обличчя у вас виголена гірше, а внизу щелепи й зовсім неакуратно, мені цілком ясно, що вона освітлена гірше, ніж права. Я не можу собі уявити, щоб чоловік з вашими звичками, дивлячись у дзеркало при рівномірному освітленні, лишився задоволений такими результатами. Те, що я оце вам сказав — банальний приклад спостережливості й уміння робити висновки. В цьому й полягає моє metier , яке, можливо, прислужиться нам" у майбутньому розслідуванні. В процесі дізнання виявлено одну чи дві деталі, вартих того, щоб над ними поміркувати.
— Що це за деталі?
— Виявляється, молодого Маккарті заарештували не на місці злочину, а після того, як він повернувся на ферму Хазерлі. Коли поліцейський інспектор повідомив його про арешт, він зауважив, що зовсім не здивований почути це і що заслуговує навіть більшого. Таке висловлювання мало цілком природний ефект — усунуло рештки сумнівів, які, можливо, ще ворушились в свідомості колегії присяжних при коронері.
— Таж він таким чином признався! — вигукнув я.
— Ні, бо слідом за цим він заявив, що невинний.
— Виходячи з усієї сукупності подій, що переконливо викривають молодого Маккарті, його заява про невинність щонайменше не викликає довіри.
— Навпаки,— мовив Холмс,— це єдиний світлий просвіток у хмарах, іншого я поки що не бачу. Попри всю свою невинність не може ж він бути таким дурним, щоб не розуміти, що обставини дуже й дуже проти нього. Якби він удав із себе здивованого, коли його заарештували, або прикинувся обуреним, я поставився б до проявів таких почуттів з великою підозрою, тому що здивування й обурення за подібних обставин просто неприродні, хоч і здаються хитрій людині найкращою політикою. Щире поводження юнака свідчить або про його невинність, або характеризує його як людину неабиякої твердості й самовладання. Ну, а його зауваження, ніби він заслуговує більшого, також не було неприродним, коли ви візьмете до уваги, що він перебував біля тіла вбитого і, безперечно, карався тим, що, забувши про свій синівський обов'язок, сперечався з батьком і навіть, як розповіла дівчинка,— а її свідчення має велику вагу,— зняв руку наче для того, щоб його ударити. Докори сумління й щире каяття, що відчуваються в його зауваженні, видаються мені ознаками швидше незіпсованості, ніж провини.
Я похитав головою.
— Багатьох повісили на підставі значно менш переконливих доказів,— зауважив я.
— Згоден. I багатьох повісили помилково.
— А що розповідає молодий Маккарті?
— Боюсь, що нічого втішного для своїх захисників, хоч одне чи два місця в його розповіді наводять на деякі роздуми. Ви знайдете все це отут, можете прочитати.
Холмс видобув із сувою місцеву газету, розгорнув її й показав замітку, в якій викладались свідчення нещасного юнака. Я влаштувався в кутку купе й почав уважно її читати. Ось що там було написано:
"Потім було викликано Джеймса Маккарті, єдиного сина покійного, який засвідчив таке: "Я їздив у Брістоль, пробув там три дні й повернувся додому вранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька не було вдома, а покоївка сказала, що він поїхав у Росс з Джоном Коббом, конюхом. Невдовзі після цього я почув, як у двір в'їхала його ресорна двоколка, і, визирнувши з вікна, побачив, що він виліз із неї й швидко пішов з двору, хоч я й не зрозумів, куди саме. Тоді я взяв свою рушницю й вирішив пройтися до Боскомського ставка з наміром постріляти кролів на іншому його боці. По дорозі я зустрів Вільяма Краудера, сторожа, який посвідчив про це, але він помиляється, вважаючи, що я йшов слідом за батьком. Я й не підозрював, що батько попереду. Коли до ставка залишалось десь близько сотні ярдів, я почув крик "кууї"! — це був сигнал, яким ми з батьком звичайно обмінювались. Тоді я побіг уперед і побачив його біля ставка. Він, очевидно, дуже здивувався з моєї появи й досить різко спитав мене, чого я прийшов. Відбулася розмова, дійшло до сильних висловів і мало не до бійки, бо батько дуже легко спалахував люттю й не вмів стримуватись. Бачачи, що він втрачає самовладання, я облишив його й пішов на ферму Хазерлі. Та не встиг я пройти й півтори сотні ярдів, як почув позаду нелюдський зойк, що змусив мене кинутись назад. Там я побачив батька з розбитою головою, він лежав на землі й конав. Рушниця випала у мене з рук, я обняв батька, але він майже зразу ж вмер. Кілька хвилин я стояв навколішки біля нього, а тоді подався до сторожа містера Тернера, бо його будинок найближчий, попросити допомоги. Я нікого не бачив біля батька, коли повернувся на його крик, і не маю уявлення, як він дістав такі рани. Його не дуже любили, бо вдачу він мав відлюдкувату й непривітну, але наскільки мені відомо, справжніх ворогів у нього не було. Більше я нічого не знаю".