Зоя. Я давно подумала, що це злочинці. Ще як ти сказав, що у Петренків велика квартира.
Толя. Як вони нас випихали звідси!
Зоя. Ага. Начебто піклувалися — нащо вам вв’язуватися у кримінальні справи. А насправді бачиш! — щоб не заважали.
Толя. Ти не боїшся?
Зоя. Боюсь. Авжеж.
Толя. От смішнячка! Так чого ж ти… А… де Валера?
Зоя. Ми з ним посварилися.
Толя. Чого?
Зоя. Я кажу: от бачиш, вони вийшли, вони нічого не забули. Це злодії, кажу, треба щось робити…
Толя. А він?
Зоя. "Не кажи дурииць. Поїхали додому".
Толя. А ти?
Зоя. "Вони ж його пограбують. Це вони вкрали "Шарп". А тепер вкрадуть машину. І взагалі…"
Толя. А він?
Зоя. "Наступна електричка через годину двадцять. Ти знаєш, що мені Батя зробить. Тобі нічого, у тебе баті нема, одна маханя".
Толя. А ти?
Зоя. А я — скік! — на платформу, як твій Чебурашка. І — будь здоров! Двері — клац! — він поїхав, а я…
Толя. Ну, ти…
Зоя. Та я б, може, й не наважилася, якби…
Толя. Що?
Зоя. Чесно?
Толя. Чесно.
Зоя. Я визирнула з дверей. Дивлюся — ти з іншого вагона вийшов. Ну, я і…
Толя. Як же я тебе не побачив?
Зоя. А на платформі стрічна стояла. Ти відразу побіг сідати. Я ледве встигла.
Толя. Точно. Вона вже рушала. А тут на зупинці?
Зоя. А ти вискочив і пішов. Я за тобою назирці.
Толя. І не гукнула?
Зоя. А нащо?
Толя. Ну, ти… даеш.
Зоя (прислухається). Через той вітер нічого не чути… Наче шарудить отам. Що робити? Мабуть, треба було в міліцію сповістити.
Толя. Уже пізно… Слухай, ти тут сиди, а я прокрадуся, гляну.
Зоя. Я з тобою.
Толя. Ні. Краще я сам. Коли що — біжи в село. Дід Каленик у другій скраю хаті. Над ставком.
Зоя. Ти ж… обережно.
Толя. Постараюсь. (Пригінцем пробирається у садок за зелений будиночок, де сховалась Галина Сергіївна.)
Зоя (сама). Боже, як страшно! Ніколи не думала, що втраплю в таку історію.
З’являється Валера.
Валера. От ти де!
Зоя. Тс-с-с! Вони там!
Валера. Ти їх бачила?
Зоя. Ні! Толя сказав.
Валера. Толя?
Зоя. Вій пішов туди.
Валера. Так от ти чого… Толя!
Зоя. Не треба!
Валера. Невже ти на нього клюнула? Кирпа! На такого хирляка?
Зоя. У тебе всі або здоров’яки, або хирляки. Іншого мірила нема.
Валера. А в тебе є? До речі, і Джон казав, що той Толя слинько. У Джона з ним — жодних контактів. Недарма.
Зоя. Тс-с-с!.. Як ти тут опинився так швидко?
Валера. На вертольоті.
Зоя. Я серйозно.
Валера. На попутній машині.
Зоя. А як же батя?
Валера. Не міг же я тебе кинути серед ночі!
Зоя. Дякую.
Валера. Відповідай потім!
Зоя. А-а… Де ж це він?
Валера. Хто?
Зоя. Та Толя ж!.. Може, підеш глянеш?
Валера. Переб’ється!.. Сам прийде.
Зоя. Ти ж самбіст. Може, там… Мені здалося, там щось гупнуло, глухо так, наче хтось упав. Я так боюсь! Валеро!
Валера. Ну, ти диви! Примушує ризикувати життям заради якогось…
Зоя. Я сама піду! (Робить рішучий рух уперед.)
Валера (хапає її за руку). Сиди вже! (Крадеться до будиночка.)
Зоя. Тільки обережно! Тихо! Я тебе прошу! Обережно!
Валера. Спокуха! (Пригінцем прокрадається за будиночок.)
Зоя (сама). Ой! Здається, знову щось… Що ж там робиться? Що?
З’являється Валера, тягнучи зв’язаного Толю, в якого рот заліплений хрест-навхрест лейкопластирем.
Зоя. Ой! Що ж це з ним? Ой! Який жах!
Валера (намагається розв'язати мотузку, якою зв'язаний Толя). Вузол якийсь… Не піддається.
Зоя. Та одклей йому спершу рота! Він же задихнеться! (Сама зриває лейкопластир.)
Толя. Ху-у… Дякую. Ой! (Кривиться від болю.)
Зоя. Що?
Толя. Нога.
Валера. О! Все! (Розв'язує нарешті Толю.)
Толя. Я тільки в сад… А вона мені ззаду: "Тс-с-с!.. Ні звуку!" І долонею рота затулила. Я її за руку схопив, хотів… А вона як швиргоне!
Валера. Прийомчики знає. Ясно.
Толя. Ага! (Хоче підвестися, кривиться від болю, сідає на землю.) Ох!.. Мабуть, вивих… Якщо не перелом.
Зоя. Та ти що!
Толя. Ступити не можу.
Валера. Через голову кинула?
Толя. Через голову… А там дубовий ковбок лежав, на якому дрова рубаємо. І я — об нього!
Валера. Треба було згрупуватися і… А ти, мабуть, навпаки, розслабився. Авжеж. Ти ж не самбіст, звичайно.
Толя (зітхає). Не самбіст.
Зоя. Не всі ж самбісти. (Толі.) А потім вона що?
Толя. Кудибь побігла.
Зоя. Куди?
Толя. Не знаю. Я, коли зайшов у сад, дивлюсь — а на ділянці Брусиловського хтось копає. У темряві. Без ліхтаря, без світла.
Зоя (з жахом). Ой! Може… може, він його вбив?! І закопує!..
Валера. А вона на стрьомі. На шухері. Реально.
Толя. Треба до сторожа бігти.
Зоя. Негайно! Хай викликає міліцію. Хай… Валеро!
Толя. Друга хата скраю. Над ставком.
Валера (Зої). Може, разом?.. Я боюсь тебе тут лишати.
Зоя. А він? Він же і втекти не зможе. Вони… Ні! Я залишусь.
Валера. А може, я… А ти…
Зоя. Не торгуйся! Дорога кожна хвилина. Ти бігаєш удвічі швидше, ніж я. Давай!
Валера. Ви ж тут дивіться. Візьміть ніж. Сокири нема?
Толя. Під ганком.
Валера (кидається до ганку, знаходить сокиру, дає Зої). Держи. Я погнав! (Вибігає.)
Толя (після паузи). Чебурашка у мене з голови не йде. Куди він втік? Від мене! Що я йому зробив поганого? Навпаки… намагався… Прикро.
Зоя. Пробач. А може… може, він разом з ними? З однієї шараги. Обдивився тут. І навів. Є ж такі — наводчики.
Толя. Таким він мені здався хорошим, душевним хлопцем. Таким нещасним.
Зоя. Може, вони його залякали. Знаєш, як рецидивісти залякують пацанів! Бо, якщо об’єктивно, то "Шарп" міг узяти швидше за все Чебурашка. Найдовше був відсутній якраз тоді… Десь приховав. А потім утік від тебе, повернувся, забрав і…
Толя. Але ж він так клявся!
Зоя. Ти не думай, він мені теж симпатичний, і я вірила… Через нього я й до тебе якось…
Толя. Що?
Зоя. Ну… з симпатією… Не кожен же підбере дитбудинківця і поселить на дачі потай від батьків. І носитиме їсти… і взагалі…
Толя. Та ну… подумаєш!
Зоя. Не кажи. Я б не наважилась. Я взагалі боягузка. (Зітхає.) Закомплексована. Мабуть, тому, що мама в мене хвора. Я весь час за неї боюсь.
Толя. Хвора?
Зоя. Отруїлася. На хімічному комбінаті працювала. Нас через те й тато покинув…
Толя. Бідна ти… (Раптом насторожився.) Тс-с-с!
Зоя. Ти щось почув?
Толя. Мені здалося…
Зоя (після паузи). Нічого не чую. Тільки вітер гуде.
Толя. Ти знаєш, мабуть, свинство з мого боку… така обстановка… хтозна, що там… а я… мені так добре зараз… що ти тут, поряд зі мною… Ти мене зневажаєш за це?