— Питання не в цьому,— відповіла маркіза після короткої мовчанки, сповненої взаємних роздумів.— Ми ще досить гарні, щоб викликати пристрасть. Але ми ніколи нікого не переконаємо в нашій невинності й чесноті.
— Якби це була брехня, то її швидко можна було б прикрасити відповідними тлумаченнями, подати під хорошим соусом, який зробив би її правдоподібною, і її проковтнули б, як смачну страву. Але змусити повірити в істину! Ах, найвидатніші люди гинули через це! — додала княгиня з тією тонкою усмішкою, передати яку міг би тільки пензель Леонардо да Вінчі.
— Простачки сильно люблять іноді,— сказала маркіза.
— Можливо,— зауважила княгиня,— але в цьому випадку навіть і простачки не дуже-то довірливі.
— Маєте рацію,— сказала, сміючись, маркіза.— Отже, нам не треба шукати ні дурня, ні навіть обдарованої людини. Щоб розв'язати таку задачу, нам потрібна людина геніальна. Тільки геній буває наділений дитячою вірою і релігією кохання, і він залюбки дає надіти собі пов'язку на очі. Подивіться на Каналіса й герцогиню де-Шольє. Так коли б мені й вам довелось зустріти геніальних людей, то вони, можливо, були б надто далекі від нас, надто зайняті, а ми надто легковажні, надто захоплені, надто суєтні.
— Ах, мені все ж таки не хотілось би покинути цей світ, не пізнавши радощів справжнього кохання! — скрикнула княгиня.
— Навіяти його нічого не варто,— сказала пані д'Еспар.— Мова йде про те, щоб його зазнати. Я бачу, що багато жінок служать лише приводом для пристрасті, замість того, щоб бути її причиною і наслідком.
— Остання пристрасть, яку я навіяла, була свята й прекрасна,— сказала княгиня,— у неї було майбутнє. На цей раз випадок направив до мене ту обдаровану людину, яка нам потрібна і яку так важко роздобути, бо вродливих жінок більше, ніж обдарованих людей. Але диявол втрутився в цю пригоду.
— Розкажіть же мені, моя люба! Це зовсім новина для мене,
— Я помітила цю прекрасну пристрасть тільки в середині зими 1829 року. Кожної суботи, в Опері, я бачила коло оркестру одного юнака, років близько тридцяти, який приходив туди ради мене, завжди на те саме місце, дивився на мене полум'яними очима, але часто бував засмучений розумінням відстані, що розділяла нас, або, може, й тим, що не міг сподіватися на успіх.
— Бідний хлопчик! Коли люблять, стають дуже дурними,— зауважила маркіза.
— В кожному антракті він пробирався в коридор,— вела далі княгиня, усміхаючись дружній шпильці, пущеній маркізою.— Потім раз або два він, щоб побачити мене або бути поміченим мною, припадав носом до вікна ложі, що проти моєї. Коли хтось заходив до мене, я помічала його коло моїх дверей: він міг тоді крадькома кинути на мене оком. Кінчилось тим, що йому стали відомі всі мої знайомі; він ішов слідом за ними, коли вони прямували до моєї ложі, щоб скористатися з слушної нагоди, коли відчиняються двері. Бідний хлопчик, звичайно, скоро дізнався, хто я така, бо знав у лице пана де-Мофріньєз і мого свекра. Відтоді я зустрічала мого таємничого незнайомця у італійців, в кріслі, з якого він міг дивитись мені просто в очі, милуючись в наївному екстазі. Це було красиво. Виходячи з Опери або з театру Буфф, я бачила його серед натовпу, де він стояв, неначе вкопаний; його штовхали, але він не рухався з місця. Очі його не так сяяли, коли він бачив мене під руку з якимсь обранцем. Крім цього — жодного слова, жодного листа, жодного вияву почуття. Визнаєте, що така поведінка позначена добрим смаком? Іноді, повертаючись ранком до себе, я впізнавала його в людині, що сиділа на лаві коло моїх воріт. У закоханого були прекрасні очі, густа й довга чорна борода віялом, вуса і бакенбарди; виднілися тільки білі вилиці та чудовий лоб; і на довершення всього — справжня антична голова. В липневі дні князь, як ви знаєте, захищав Тюїльрі з боку набережної. Ввечері, коли все було втрачено, він повернувся до Сен-Клу. "Люба моя,— сказав він,— мене трохи не вбили о четвертій годині. На мене націлився один з інсургентів, але якийсь юнак з довгою бородою, що керував атакою,— його я, здається, бачив у італійців,— відхилив дуло рушниці". Постріл уразив іншу людину, старшого вахмістра полку, який стояв за два кроки від мого чоловіка. Отже, цей юнак був, очевидно, республіканцем. В 1831 році, коли мені довелось оселитися тут, я. знов зустріла його: він стояв, притулившись спиною до стіни цього будинку; здавалося, він радів моїм нещастям; можливо, він сподівався, що вони зблизять нас. Але після подій при Сен-Меррі14 я більше не бачила його: він загинув. Напередодні похорону генерала Ламарка15 я вийшла пішки з сином, і мій республіканець супроводжував нас, ідучи то позаду, то попереду, від церкви Мадлен до Панорами, куди, я йшла.
— І це все? — спитала маркіза.
— Все,— відповіла княгиня.— Ах, ще: того ранку, коли було здобуто Сен-Меррі, якийсь хлопчисько спробував на вулиці заговорити зі мною і передав мені листа, написаного на простому папері: він був підписаний ім'ям незнайомця.
— Покажіть його мені,— сказала маркіза.
— Ні, моя мила. В серці цієї людини була любов надто велика і надто свята, щоб я порушила її таємницю. Цей лист, короткий і страшний, ще й досі зворушує мені серце, коли я згадую про нього. Ця мертва людина збуджує в мені більше хвилювань, ніж усі живі, яких я відзначала своєю увагою. Він згадується мені.
— Його ім'я? — спитала маркіза.
— О, ім'я дуже звичайне — Мішель Кретьєн.
— Ви добре зробили, назвавши його мені,— жваво підхопила мадам д'Еспар,— я часто чула про нього. Мішель Кретьєн був другом однієї знаменитої людини, яку ви вже хотіли побачити,— Даніеля д'Артеза; він раз або два на рік буває у мене. О, Кретьєн, який справді помер в Сен-Меррі, мав друзів. Я чула, що він був одним з тих великих політиків, для яких, як для де-Марсе, досить лише розгорнутися клубку історичних обставин, щоб стати тим, чим вони мусять бути.
— В такому разі краще, що він помер,— сказала княгиня з меланхолійним виразом обличчя, під яким вона заховала свої думки.
— Чи не хочете провести вечір з д'Артезом у мене? — спитала маркіза.— Ви поговорите про свого привида.
— Залюбки, моя мила.