— Ні, облиште мене,— промовила вона слабким голосом.— У мені надто багато сумнівів, щоб бути поблажливою до деяких речей. Примирити мене з життям — задача понад людські сили.
— Діана! Я вас кохатиму, кохатиму за все ваше загублене життя.
— Ні, не кажіть мені так,— відповіла вона.— Ця хвилина вкидає мене в трепет і примушує червоніти, так наче я вчинила найбільші гріхи.
Вона вся обернулась в невинність маленької дівчинки і в той же час показувала себе величною, значною, благородною, як королева. Неможливо описати, який ефект справив цей маневр, такий майстерний, що його можна було взяти за щиру правду, на таку свіжу й вільну душу, як душа д'Артеза. Великий письменник, онімілий від захоплення, стояв нерухомо в прорізі вікна, чекаючи якогось слова від неї, тоді як вона чекала поцілунку; але вона була надто священна для нього. Коли княгині стало холодно, вона пішла й знову сіла в своє крісло; її ноги замерзли.
"Це буде довга історія",— подумала вона, розглядаючи Даніеля, його високий лоб і прекрасну доброчесну голову.
"Чи це жінка? — ставив собі питання цей глибокий спостерігач людського серця.— Як мені бути з нею?"
До другої години ночі вони провели час, говорячи всякі дурниці, а такі обдаровані жінки, як княгиня, вміють їх зробити чарівними. Діана твердила, що вона надто розбита, надто стара, вся в минулому. Д'Артез доводив їй те, в чому вона й так була переконана: що в неї найтонша шкіра, найніжніша на дотик, найбіліша на вигляд, і така запашна; вона молода і в повному розквіті. Вони обговорювали всі її принади, всі особливості, одну по одній, говорячи: "Ви гадаєте? — Ви божевільний! — Це бажання! — За два тижні ви мене побачите такою, яка я є насправді.— Так, але мені скоро сорок років. Чи можна кохати таку стару жінку?". Д'Артез відзначався палким красномовством ліцеїста, пересипаючи свою мову найурочистішими епітетами. Коли княгиня чула, як цей розумний письменник говорить дурниці, гідні закоханого підпоручика, вона слухала його, з захоплено уважним виглядом, вся розніжена, але про себе сміялася.
Коли д'Артез вийшов на вулицю, він спитав себе, чи не слід було йому бути менш поважливим. Він перебіг у своїй пам'яті ці незвичайні звірення, які, певна річ, розказані тут дуже скорочено, бо потрібна була б ціла книга, щоб передати їх в усьому їх медоточивому буянні і з усіма супровідними заходами. Обернена на минуле, проникливість цієї людини, такої природної і такої глибокої, була заведена в безвихідь природністю цього роману, його глибиною, особливим голосом княгині.
"Це правда,— говорив він собі, не маючи змоги заснути.— Драми такого роду трапляються в світі: світ прикриває подібні жахи квітами витонченості, мереживами лихомовства, дотепними балачками.. Ми завжди вигадуємо тільки те, що справді існує. Бідна Діана! Мішель передчував цю загадку, він казав, що під цим шаром льоду — вулкани! І Б'яншон, і Растіньяк мають рацію: коли чоловік може поєднати велич ідеалу з насолодами бажання, кохаючи жінку з гарними манерами, цілком розумну, витончену,— це мусить бути невимовне щастя".
І він виміряв сам у собі глибину свого кохання і бачив, що воно безмірне.
Наступного дня, годині о другій, пані д'Еспар, яка вже більше місяця не бачила княгині і не одержувала від неї жодного слова, прийшла до неї, охоплена превеликим зацікавленням. Не можна уявити собі нічого забавнішого, ніж перші півгодини розмови цих двох лукавих змій. Діана д'Юксель остерігалася, так само, як надівати жовту сукню, говорити про д'Артеза. Маркіза крутилася навколо цього питання, як бедуїн — навколо багатого каравану. Діана забавлялася, маркіза скаженіла. Діана вичікувала, вона хотіла використати свою подругу і зробити собі з неї мисливського собаку. Одна з цих двох жінок, таких відомих в сучасному світі, була сильніша, ніж друга. Княгиня була на цілу голову вища від маркізи, і маркіза в душі визнавала цю вищість. В цьому, можливо, полягала таємниця їхньої дружби. Слабіша притаїлася в своїй фальшивій прив'язаності, щоб підстерегти годину, так довго вичікувану всіма слабими, коли можна підстрибнути до горла сильного і залишити на ньому знак радісного укусу. Діана це ясно бачила. Весь вищий світ був обдурений пестощами цих двох приятельок. В ту мить, коли княгиня помітила, що питання вже готове зірватися з вуст подруги, вона сказала їй:
— Ну так-от, моя люба, я зобов'язана вам повним, величезним, безмірним, небесним щастям.
— Що ви хочете сказати?
— Ви пам'ятаєте, що ми обмірковували з вами, три місяці тому, в цьому садочку, сидячи на лаві, на сонці, під жасмином? Ах, тільки люди обдаровані вміють кохати! Я охоче сказала б про мого великого Даніеля д'Артеза словами герцога Альби до Катерини Медічі33: "Голова одного лосося варта голів усіх жаб".
— Я зовсім не дивуюсь, не бачачи вас більше,— сказала пані д'Еспар.
— Обіцяйте мені, мій янголе, якщо зустрінетесь з ним, не говорити йому ні слова про мене,— сказала княгиня, взявши маркізу за руку.— Я щаслива, о! Але щаслива так, що не сила сказати, а ви знаєте, як багато важить у світі одно слово, який-небудь жарт. Одно слово вбиває: стільки отрути вміють вкласти в одно слово! Коли б ви знали, як я вже цілий тиждень бажала, щоб ви зазнали такої самої пристрасті! В решті решт, це ж приємно, це — прекрасне торжество для нас, жінок, завершити своє жіноче життя, заспокоїтися в сні кохання, палкого, чистого, самовідданого, повного, цільного, особливо, коли його шукали так довго.
— Чому ви просите мене бути вірною моєму кращому другові? — спитала пані д'Еспар.— Значить, ви вважаєте мене за здатну зле пожартувати з вас?
— Коли, жінка володіє таким скарбом, боязнь втратити його — таке природне почуття, що вона навіває полохливі думки. Я кажу нісенітниці: даруйте мені, моя мила!
Трохи згодом маркіза пішла, І, дивлячись їй вслід, княгиня сказала собі: "Як вона мене добре влаштує! Хай би вона все розповіла про мене!.. Але, щоб звільнити її від клопоту над витяганням звідси д'Артеза, я сама пошлю його до неї".
О третій годині, за кілька хвилин після цього, прийшов д'Артез. Серед цікавої розмови княгиня раптом урвала його, поклавши йому на плече свою прекрасну руку.