Д'Артез дав коханню проникнути в його серце, подібно до дядечка Тобі23, не вчинивши найменшого опору. Він почав з обожування без критики, з виняткового захоплення. Княгиня, ця прекрасна істота, одне з найчудовіших створінь нашого дивовижного Парижа, де все можливе як у добрі, так і в злі, стала для нього, хоч як зпаскудило безталання нашого часу це слово, ангелом мрії. Щоб як слід зрозуміти раптове переродження знаменитого письменника, треба знати все те, що самітність і постійна праця лишають незайманим у серці всі ті бажання й фантазії, що їх розвиває кохання, зведене досі до простої потреби і обтяжене зв'язком з негідною жінкою, всі ті жалі, що вона викликає, і ті божественні почуття, що воно породжує в найвищих сферах душі. Д'Артез, справді, був дитиною, школярем, якого раптом розкрила в ньому вміла поведінка княгині. Майже подібне просвітлення постигло прекрасну Діану. Нарешті, вона зустріла ту виняткову людину, якої бажають усі жінки, хоч би для того, щоб нею погратися, ту силу, якій вони ладні скоритися, хоч би для того, щоб зазнати насолоди опанування її. До того ж вона знайшла велич розуму, поєднану з наївністю серця, з недосвідченістю пристрасті. І потім, вона побачила, що всі ці скарби, з волі нечувано щасливого випадку, втілені в формі, яка була їй до вподоби. Д'Артез здавався їй гарним, можливо, він і був таким. Хоч він і дійшов уже солідного чоловічого віку — тридцяти восьми років, у ньому зберігся цвіт юності завдяки тверезому й чистому життю, і, як усі люди кабінетної праці, як державні діячі, він набув належної огрядності. В ранній молодості в ньому було щось схоже з Бонапартом, коли той ще був генералом. Ця схожість залишалася й тепер, наскільки людина з чорними очима, з густою і чорнявою шевелюрою може бути схожою на цього владаря з синіми очима і каштановим волоссям. Але все те палке й благородне честолюбство, що світилося колись в очах д'Артеза, було тепер неначе зм'якшене успіхом. Думки, що обтяжували його голову, розцвіли, западини на обличчі виповнились. Добробут розлив золотисто-смугляві тони там, де замолоду злидні домішували жовтизну, властиву темпераментам, всі сили яких зосереджуються, щоб витримати виснажливу й тривалу боротьбу. Коли ви станете уважно вдивлятися в прекрасні обличчя античних філософів, то завжди помітите в них відхилення від довершеного типу людського лиця, яким кожне обличчя зобов'язане своєю оригінальністю, зумовлені облагороджуючою звиклістю до споглядальних роздумів, постійним спокоєм, необхідним для розумової праці. Обличчя, найбільш змучені, як-от у Сократа, поступово проймаються майже божественною ясністю. До цієї благородної простоти, що відзначала величну голову д'Артеза, треба додати простодушний вираз обличчя, безпосередність дитини і зворушливу доброзичливість. У нього не було тієї вишуканої ввічливості, завжди позначеної фальшю, за допомогою якої в нашому світі особи, найкраще виховані і найбільш приємні, виставляють у собі ті якості, яких їм частенько бракує, і через це залишають глибоко ураженими всіх тих, кому доводиться визнати себе обдуреними. Він міг погрішити проти деяких світських законів внаслідок своєї відлюдності, та як він нікого цим не зачіпав, то цей аромат дикунства робив ще милішою привітність, властиву людям великого таланту, які вміють складати з себе свою вищість, залишаючи її при собі, щоб, коли треба, стати врівень з товариством, щоб, на манір Генріха IV24, підставляти свою спину дітям і приділяти свій розум дрібничкам.
Повернувшись до себе, княгиня вже не мала сумнівів у тому, що д'Артез не встояв проти чар, які вона навіяла на нього. Для неї все було вирішено: вона любила його з усім його знанням і з усім його невіданням. Якщо перед нею і поставали якісь питання, то тільки про те, чи варта вона була такого великого щастя і чим вона заслужила перед небом, що воно послало їй такого ангела: Вона хотіла бути гідною цієї любові, хотіла закріпити її, привласнити її собі назавжди і тихо скінчити своє життя вродливої жінки в раю, який вона провиділа. Щодо опору, всяких вивертів, кокетування, то вона про це навіть і не думала. Вона думала зовсім про інше! Вона зрозуміла велич обдарованих людей, вона здогадувалась, що вони не підпорядковують жінок-обраниць звичайним законам. Так, завдяки одній з тих швидких здогадок, що особливо властиві сильному жіночому розумові, вона вирішила бути поступливою при першому бажанні. Ознайомившись з першої ж зустрічі з вдачею д'Артеза, вона гадала, що це "бажання не буде виражене так скоро, щоб не дати їй часу зробити з себе все, що вона хотіла, все, чим вона мусила стати в очах цього високомрійного коханця.
Тут починається одна з невідомих комедій, розіграних в тайниках совісті між двома істотами, з яких одна має бути обдурена другою,— тих комедій, що розширюють межі зіпсованості,— одна з драм, тяжких і комічних, перед якими Тартюф — проста дрібниця. Але вона не належить сцені, і, при всій своїй незвичайності, все в ній природне, зрозуміле і виправдане необхідністю: така є та жахлива драма, яку слід би назвати зворотним боком пороку.
Княгиня почала з того, що послала розшукати твори д'Артеза. Ще не читавши жодного його слова, вона все-таки цілих двадцять хвилин підтримувала з ним хвалебну дискусію без будь-яких непорозумінь. Тепер вона прочитала все. Після цього їй схотілося порівняти його книги з найкращим з того, що створила сучасна література. У неї було пересичення розуму в день, коли д'Артез завітав до неї. Чекаючи на цей візит, вона щодня робила туалет вищого порядку,— один з тих туалетів, які виражають ідею і змушують сприймати її очима, при цьому так, що не збагнути, як це стається і чому. Очам пропонувалося гармонійне сполучення сірих, тонів, щось подібне до півтрауру, граціозність, сповнена безпорадності, вбрання жінки, яку зв'язували з життям хіба лише деякі природні узи, можливо — дитина, і яка від цього знудилася. Цей туалет, при всій його елегантності, мав свідчити про відразу до життя, яка, проте, не доходила до самогубства: вона відбувала належний їй час в земній в'язниці. Вона прийняла д'Артеза, як жінка, що на нього чекала, і так, ніби він уже не раз бував у неї. Вона зробила йому честь, ставлячись до нього, як до старого знайомого, одним жестом звільнила його від будь-якої вимушеності, вказавши на козетку, щоб він посидів там, поки вона допише початий лист. Розмова зав'язалася найзвичайнісінька: погода, міністр, хвороба де-Марсе, сподівання легітимістів. Д'Артез був прихильником абсолютизму; княгиня не могла не зважати на думку людини, що сиділа в Палаті серед п'ятнадцяти-двадцяти осіб, які представляли легітимістську партію. Вона знайшла спосіб розказати йому, як вона розіграла де-Марсе; потім, скориставшись згадкою про відданість князя де-Кадіньян королівській сім'ї і герцогині Беррійській, вона звернула увагу д'Артеза на князя.