— В записці йдеться, — мовив Герберт, — тільки про одну людину.
— Гаразд, якщо він ще на острові, — озвався Пенкроф, — не може бути, щоб ми його не знайшли!
Пошуки тривали далі. Дослідники пішли стежкою, яка в'юнилася навскоси через острівець, і та привела їх до річечки, що впадала в море.
Не лише вивезені з Європи тварини та сліди сокири, а й рослини, що траплялися на острівці, незаперечно свідчили: тут побували люди. Подекуди серед галявин виднілися занедбані рештки грядок, де колись, мабуть, вирощувалися овочі.
І як же зрадів Герберт, побачивши картоплю, моркву, капусту й ріпу! Досить було зібрати їхні бульби й насіння, щоб розвести всі ті овочі на острові Лінкольна!
— От добре! — радо сказав Пенкроф. — Вони стануть у пригоді і Набові, й усім нам! Хай ми навіть не знайдемо нікого, все одно наша подорож не буде марною; Бог нам за все віддячить!
— Воно-то так, — погодився Гедеон Спілет. — Але городи надто запущені... Боюся, тут давно ніхто не живе.
— Справді, — мовив Герберт. — Хто став би нехтувати овочами, живучи на острові!
— Атож, — додав Пенкроф. — Той, хто зазнав корабельної аварії, вже покинув острів. Це напевне...
— На вашу думку, записку написано давно?
— Звісно.
— І пляшка допливла до острова Лінкольна після довгої мандрівки морем?
— Чому б і ні? — наполягав Пенкроф. — А втім, уже сутеніє, — додав він. — Гадаю, час припиняти пошуки.
— Повертаймося до бота, а завтра прийдемо до лісу знову, — запропонував журналіст.
На ту пору це було найрозумніше, і мандрівники попростували назад, як раптом Герберт показав на якусь споруду, що темніла поміж деревами, й вигукнув:
— Дивіться, хижка!
І всі троє кинулися до хатини. У сутінках ще можна було розгледіти, що вона зроблена з дощок і обтягнена грубою просмоленою парусиною. [295]
Пенкроф штовхнув прочинені двері й швидко зайшов до хижки.
Вона була порожня.
РОЗДІЛ XIV
Облік майна.— Ніч.— Кілька літер.— Подальші пошуки.— Рослими й тварини.— Герберт у великій небезпеці.— На борту судна. —Відплиття.— Негода.— Проблиск інстинкту.— Загублені в морі.— Вчасно запалений вогонь.
Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф мовчки стояли у темній хижці.
Пенкроф гучно покликав.
Ніякої відповіді.
Тоді моряк викресав вогонь і запалив гілочку. Вогник на мить освітив невеличку, здавалося, давно покинуту кимось кімнату. В її глибині стояла грубо складена піч із давно захололим попелом, поверх якого лежала в'язанка сухих дров. Пенкроф кинув на неї запалену гілочку, дерево спалахнуло і яскраво осяяло хижку.
Моряк та обидва його супутники побачили незастелене ліжко з вогкими, пожовклими простирадлами, на яких давно ніхто не спав, у кутку печі — два поіржавілі чайники і перекинуту каструлю; шафу з кількома запліснявілими одежинами моряка; на столі — цинковий столовий прибор і порослу цвіллю Біблію; в одному з кутків хижки валялося якесь начиння, лопата, мотика, кайло, дві мисливські рушниці, одна з яких була зламана; на полиці — непочате барильце з порохом, барильце із свинцевим дробом і кілька коробок із капсулами; все те вкрилося товстим шаром пилюки, що збиралася, можливо, протягом багатьох років.
— Нікого немає, — сказав журналіст.
— Нікого! — підтвердив Пенкроф.
— Тут давно ніхто не живе, — зауважив Герберт.
— Атож, дуже давно! — погодився журналіст.
— Знаєте, пане Спілете, — мовив Пенкроф, — а чом би нам не провести ніч у цій хижці, щоб не повертатися на бот?
— Слушно, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет. — Сподіваюся, господар не образиться, коли, повернувшись, побачить, що ми зайняли його місце?
— На жаль, він не повернеться, — заперечив Пенкроф, сумно хитаючи головою. [296]
— Гадаєте, він покинув острів? — запитав журналіст.
— Якби він покинув острів, то взяв би з собою різне начиння і зброю, — відповів Пенкроф. — Ви знаєте, як ті, що зазнали корабельної аварії, дорожать такими речами. Ні! Ні! — переконано повторив моряк. — Він не покинув острова! А якщо припустити, що він сам зробив човна і на ньому подався в море, тоді він тим паче не покинув би тут таких конче потрібних речей. Ні, він на острові!
— Живий?.. — запитав Герберт.
— Живий або мертвий. Але якщо він помер, то сам себе, як мені здається, він не міг поховати, — відповів Пенкроф, — і ми, принаймні, знайдемо його останки!
Отож вирішили переночувати у покинутій хижці, де в одному з кутків лежало досить дров, аби натопити. Зачинивши двері і посідавши на лавку, Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт задумано, майже не розмовляючи, чекали, що буде далі. Жадібно прислухаючись до кожного звуку надворі, вони перебували в такому стані, що, хоча хижку було давно покинуто, їх нітрохи не здивувало б, якби раптом відчинилися двері й до неї зайшов чоловік; їхні долоні були готові щиро потиснути руки того незнайомця, котрий зазнав корабельної катастрофи; того невідомого друга, котрого так нетерпляче чекали всі троє приятелів!
Та не почулося ніяких кроків, двері не відчинялися; так минали години й години...
Якою довгою видалася та ніч морякові та обом його приятелям! Лише Герберт заснув години на дві, адже у його віці сон — доконечна потреба. Усім трьом мандрівникам не терпілося якнайшвидше повести далі дослідження острова і обнишпорити найпотаємніші його закутки! Пенкрофові здогади були цілком справедливі: оскільки у покинутій хижці зосталися господарське начиння і зброя, не виникало майже ніяких сумнівів, що їхній власник загинув. Отож вони мусили принаймні знайти його рештки і поховати їх за християнським звичаєм.
Нарешті розвиднілося. Пенкроф зі своїми друзями відразу ж заходився оглядати покинуте житло.
Воно справді було збудоване в дуже затишному місці, на схилі невеликого пагорба, під чудовими камедними деревами. Перед вікнами хтось прорубав широку просіку, завдяки якій видно було аж берег моря. Невелика галявина, обнесена напіврозваленою огорожею, вела до берега річечки, ліворуч якого виднілося її гирло.
Саму хижку було збито з дощок, вочевидь знятих з обшивки або палуби корабля. Отож, напевне, якесь судно, зазнавши [297] аварії, було викинуте на острів, а з усього екіпажу врятувалася щонайменше одна людина, котра, маючи необхідне знаряддя, спорудила з корабельних уламків цю хижку.