Кит виявився самкою, з її сосків текло багато молока, яке, на думку природознавця Діффенбаха, подібне до коров'ячого, не відрізняється від нього ні жирністю, ні кольором, ні смаком.
Свого часу Пенкроф служив на китобійному судні й тепер міг керувати розчленуванням туші за всіма правилами. Праця та була не з приємних і тривала цілих три дні, та жоден із колоністів не відмовився від нагальної роботи, навіть Гедеон Спілет, котрий, як сказав Пенкроф, "зуміє дати собі раду в якій завгодно біді".
Китове сало розрізали на рівні шматки по два з половиною фути завдовжки, потім ділили їх на менші шматки вагою близько тисячі фунтів кожен і топили у величезних глиняних посудинах, доставлених на узбережжя, аби не забруднювати околиць плоскогір'я Широкий Обрій. На цьому колоністи втрачали третину жиру, але його й так було надміру: з одного тільки язика вони натопили шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі. Відтоді вони мали, крім жиру, з якого згодом зможуть добувати стеарин та гліцерин, ще й китовий вус, що також міг знайти застосування, хоч мешканці Гранітного палацу не користувалися ні парасольками, ні корсетами. В китовій пащі з двох боків верхньої щелепи звисало по вісімсот дуже еластичних, звужених донизу рогових пластинок,, ряди яких нагадували два велетенських гребінці з зубцями завдовжки шість футів. Ті гребінці затримували безліч мікроскопічних морських тварин, дрібної риби й молюсків, якими живляться ці морські велетні.
Завершивши, на превелику втіху, цю роботу, колоністи віддали рештки туші на поживу птахам, після яких від неї не залишиться й сліду, й повернулися до Гранітного палацу, до щоденних справ.
Та перш, ніж повернутися на корабельню, інженер узявся щось майструвати, викликавши цікавість усіх колоністів. Узявши дюжину пластинок китового вуса, він розрізав кожну на шість частин і загострив по краях. Кінець кінцем Герберт не втримався:
— Навіщо ви це робите, пане Сайресе?.. [264]
— Для полювання на вовків, лисиць і навіть ягуарів.
— Тепер?
— Ні, взимку, коли буде мороз.
— Не розумію...
— Зараз зрозумієш, синку, — урвав його інженер. — Цей спосіб полювання придумав не я, він часто застосовується алеутськими мисливцями на американських землях, що належать росіянам п. Отож послухайте, друзі: як тільки вдарить мороз, я їх скручу і поливатиму водою, доки вони вкриються таким шаром криги, який не даватиме їм змоги випростатись; потім начиню ними шматки сала й розкидаю їх по снігу. Що ж трапиться, коли голодний звір проковтне ці кульки? А ось що: від тепла у шлунку крижані кульки розтануть, пластинки з китового вуса випростаються і проколять гострими кінцями нутрощі звіра.
— Добре придумано! — захоплено вигукнув Пенкроф.
— До того ж це нам заощадить порох і набої, — додав Сайрес Сміт.
— Це краще за всяку пастку! — сказав Наб.
— Що ж, почекаємо зими!
— Почекаємо зими.
Спорудження судна посувалося далі, й під кінець місяця корпус був наполовину обшитий. Уже й тепер можна було передбачити його обриси і сказати, що воно матиме добрі ходові якості.
Пенкроф трудився з незрівнянним запалом і тільки завдяки богатирському здоров'ю не падав з ніг від утоми. А тим часом друзі таємно готували йому несподівану винагороду, і 31 травня морякові судилося зазнати чи не найбільшої радості в житті.
Того дня наприкінці обіду Пенкроф уже намірився встати з-за столу. Аж тут хтось поклав йому на плече руку.
То була рука Гедеона Спілета, котрий, притримуючи моряка, сказав:
— Зачекайте, боцмане, куди вам квапитись? А про десерт забули?
— Дякую, пане Спілете. Я йду на роботу.
— Ну, друже, випийте хоча б чашку кави!
— Також не хочеться. Дякую!
— То, може, закурили б люльку?
Пенкроф схопився на ноги, і його широке добродушнелице поблідло від хвилювання: він побачив, що журналіст простягає йому набиту тютюном люльку, а Герберт — червону— вуглину.
(17) Аляску, що з Г741 року належала Росії, в 1867 році було продано (разом з Алеутськими островами) царським урядом Сполученим Штатам Америки. [265]
Моряк хотів був щось сказати, але йому перехотіло дух; він схопив люльку, підніс її до рота, прикурив від вуглини і разів п'ять чи шість квапливо затягся.
Сизувата запашна хмара огорнула морякову постать, а з тієї хмари пролунав радісний, щасливий голос:
— Тютюн! Справжній тютюн!
— Атож, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Та ще й добрий тютюн!
— О, божественне Провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер у нас на острові є все, чого душа забажає!
І Пенкроф курив, курив, курив і не міг накуритися.
— А хто знайшов тютюн? — нарешті запитав він. — Напевне, ви, Герберте?
— Ні, Пенкрофе, Спілет.
— Пане Спілет! — вигукнув моряк, стиснувши журналіста, якому ще ніколи не доводилося потрапляти у такі міцні обійми.
— Ух, Пенкрофе! — ледве вимовив Гедеон Спілет, б© йому аж дух перехопило. — Подякуйте також і Герберто-ві — він розпізнав тютюн, і Сайресові Сміту, що його готував, і Набові, котрий доклав стільки зусиль, аби не вибовкати таємницю!
— Друзі мої, не я буду, якщо рано чи пізно вам не віддячу! — розчулено мовив моряк. — Не забуду до самої смерті!
РОЗДІЛ XI
Зима. — Валяння вовни. — Сукновальня. — Невідчепна думка Пенкрофа. — Принада із китового вуса. — На що може знадобитися альбатрос. — Пальне прийдешніх поколінь. — Топ і Юп. — Бурі. — Пошкодження у пташнику. — Екскурсія до боліт. — Сайрес Сміт лишається дома сам. — Дослідження колодязя.
Зима настала в червні, що за кліматом відповідає грудню у північних широтах; головна турбота колоністів полягала тепер у тому, щоб забезпечити себе міцним і теплим одягом. [26о]
Улітку вони настригли з муфлонів вовни, і тепер належало перетворити цю цінну сировину в тканину.
Нічого й говорити про те, що Сайрес Сміт не мав'' чесальної, тіпальної, гладильної, прокатної, сукальної й прядильної машини, не мав ні прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб ткати вовняну тканину, й мусив удатися до найпростіших засобів, аби й не ткати, й не прясти. І справді, він вирішив не мудрувати, а скористатися тим, що волокна вовни, коли їх стискають, переплітаються і зчіплюються одні з одними, внаслідок чого утворюється повсть. Повсть можна виготовити найпростішим чином і, валяючи вовну, дістати досить грубу, але теплу тканину. Вовна у муфлонів була коротка, а для виготовлення повсті саме така вовна й потрібна.