Таємничий острів

Страница 8 из 172

Жюль Верн

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт уважно вдивлялися в землю, на якій мали, можливо, жити довгі роки, а то й померти, якщо повз її береги не пролягає шлях кораблів.

— Що скажеш, Пенкрофе? — запитав Герберт.

— Бачиш, — відповів моряк, — як і скрізь, є там, певно, і добре, й погане. Побачимо, чого більше... А відплив дедалі помітніший! Години через три спробуємо перебратися на [25] той бік, а там постараємось виплутатися з біди і знайти містера Сміта!

Пенкрофові розрахунки справдилися. Через три години відплив посяг найнижчого рівня, і більша частина піщаного дна у протоці виступила на поверхню. Між острівцем і протилежним берегом лишалася тільки смужка води, яку, звичайно, не важко було подолати.

Близько десятої ранку Гедеон Спілет з обома своїми супутниками роздяглися, позв'язували одежу і, примостивши її на головах, побрели через протоку, глибина в якій сягала щонайбільше п'ять футів. А Герберт, для котрого і така глибина була завелика, плавав, як риба, тож і він чудово вийшов зі скрути. Всі троє без труднощів добралися на другий берег. Там, швидко висохнувши на сонці, вони наділи вбережений від води одяг і стали радитися.

РОЗДІЛ IV

Літодожи. — Гирло річки.— Нетрі.— Подальші пошуки.— Зеленолиетий ліс.— Запас палива.— Чекання припливу.— 3 вершини прибережної кручі.— Пліт.— Повернення на берег.

Перш за все журналіст велів морякові чекати його на тому самому місці, куди й він мав повернутися, а сам, не марнуючи ні хвилини, пішов берегом туди, куди кілька годин тому побіг негр Наб. Кваплячись дізнатися, що сталося з інженером, він швидко зник за виступом скелі.

Гербертові хотілося піти разом з ним.

— Сиди, синку, — зупинив його опікун-моряк. — Ми повинні опорядити стоянку і подивитись, чи не можна знайти поблизу що-небудь тривніше, ніж устриці. Коли наші приятелі повернуться, їм треба підкріпитися. У них своє діло, у нас— своє.

— Гаразд, Пенкрофе, — відповів Герберт.

— От і чудово, — похвалив хлопця моряк. — Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах — яйця, залишається знайти житло.

— Домовилися, — відповів Герберт. — Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що стане для нас притулком.

— Слушно, — підтримав його Пенкроф. — В дорогу, синку! [26]

І обидва попростували попід величезною урвистою кручею широким піщаним берегом, що оголився після відпливу. Проте вони пішли не на північ, а в протилежному напрямку. За кількасот футів від того місця, де вони переправилися, Пенкроф помітив вузьку розколину, що, на його думку, мала служити гирлом невеличкої річки або струмка. А їм, по-перше, важливо було розташуватися поблизу джерела питної води, а по-друге — не виключалося, що Сайреса Сміта віднесло саме в цей бік.

Як ми вже сказали, круча прямовисно здіймалася щонайменше на триста футів, але навіть біля підніжжя, до якого часом діставали хвилі, у ній не було жодної щілини, що могла б послужити для них тимчасовим прихистком. Уся вона здавалася суцільним гранітним муром, перед яким безсилі морські стихії. Вгорі під кручею цілі хмари морських птахів, переважно різні породи перетинчастолапих із довгими тонкими і загостреними дзьобами; усіх отих крикливих пернатих мало лякала присутність людей, котрі напевне вперше порушили їхню самотність. Серед морських птахів Пенкроф розпізнав багато поморників, один із видів бакланів, яких часом називають морськими розбійниками, а також ненаситних дрібних чайок, що гніздилися у впадинах гранітної кручі. Рушничний постріл у ту пташину хмару кинув би під ноги мисливцеві цілу купу пернатих, та для такого пострілу потрібна рушниця, а її, на жаль, не мали ні Пенкроф, ні Герберт. А втім, і чайки, і поморники майже не їстівні птахи, навіть їхні яйця дуже неприємні на смак.

Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фікусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.

— Еге-е-е, тут устриці! — гукнув моряк. — Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!

-— Ніякі це не устриці, — відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. — Це літодоми.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф.

— Ще й як!

— Тоді їстимемо літодомів.

Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже [27] вабила ця наука. На ту сгезю хлопчину підштовхнув не-біжчик-батько, пославиш сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов'ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натура-' ліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.

Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молю-сків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.

Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.

Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.

Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам'яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища тут сягала ста футів, а береги — не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.