У другій половині вересня колоністи багато часу присвячували полюванню, і тепер Пенкроф знову почав наполегливо вимагати вогнепальної зброї, нагадуючи, що Сайрес Сміт обіцяв її виготовити. Добре знаючи, що без спеціального обладнання майже неможливо виготовити хоч на що-небудь придатну рушницю, інженер ухилявся і відкладав виконання обіцяного надалі. При цьому він зауважував, що Герберт і Гедеон Спілет стали чудовими лучниками і приносили з полювання прекрасну четвероногу й пернату здобич: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків, отож можна ще почекати. Та впертий моряк і слухати нічого не хотів і не давав Сайресові Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. А втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа.
— Не виключено, пю на острові, — казав він, — водяться хижаки, і треба подумати, як із ними боротися і як винищити. Можливо, настане час, коли це етане для нас першою необхідністю.
Та на той час Сайреса Сміта найменше турбувало виготовлення вогнепальної зброї, зате дуже турбував брак нового одягу. Той одяг, який ще носили колоністи, пережив зиму, але міг не витримати до наступної зими. Будь-що треба було добути достатньо шкур хижаків та вовни травоїдних тварин, а раз на острові водилися гірські кози, треба було знайти спосіб приручити їх і розвести цілу отару для потреб колонії. За теплої пори року належало здійснити два основні плани: влаштувати обору для прирученої худоби і пташник для пернатих — одне слово, заснувати [178] в якому-небудь куточку острова щось подібне до ферми.
Саме через це виникла доконечна потреба здійснити розвідку в ще не дослідженій частині острова Лінкольна, а саме у високих лісах, що розкинулися на правому боці річки Вдячності, від її гирла до кінця півострова Звивистого, та на всьому західному березі острова. Але в такий похід можна вирушати лише за стійкої погоди, яку належало почекати ще з місяць.
Колоністи нетерпляче ждали певного потепління, і тут трапилася подія, яка ще дужче підігріла їхнє бажання побачити всі свої володіння.
Сталося це 24 жовтня. Того дня, як завжди, Пенкроф вирушив перевірити пастки і поновити принаду, що робив дуже сумлінно. В одній із ям він виявив три вельми бажані для колоністів тварини: самку пекаті з двома поросятами.
Дуже радий, що здобув такі надзвичайні трофеї, моряк повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, став невтримно хвалитися ними.
— Ну, пане Сайресе, сьогодні ми приготуємо чудовий обід! — вигукнув він. — І ви також, пане Спілете, добре ним поласуєте!
— Я не проти, — відповів журналіст, — а що ж ми їстимемо?
— Молочне порося.
— Молочне порося... Як послухати вас, Пенкрофе, то можна подумати, що ви принесли куріпок із трюфелями!
— Що? — вигукнув Пенкроф. — Чи не хочете ви сказати, що вам начхати на молочних поросят?
— Ні, чому ж, — відповів Гедеон Спілет без помітного захоплення. — Якщо тільки не зловживати ними...
— Гаразд, гаразд, пане журналісте, — обурився моряк зневажливим ставленням до своєї здобичі. — Зараз ви крутите носом, а сім місяців тому, коли приземлилися на острів, були б на сьомому небі, якби трапилася така дичина!..
— Що вдієш, — відповів журналіст. — Людина істота недосконала: її ніколи не вдовольниш.
— Хай там як, — повернувся до свого Пенкроф, — сподіваюся, Наб сьогодні покаже своє мистецтво. Погляньте на цих поросят! Та не більш як три місяці! їхнє м'ясо ніжне, мов у перепеличок! Гей, Набе, йди-но сюди! Ходімо на кухню. Я сам простежу за їхнім приготуванням. [179]
І моряк, пішовши попереду Наба на кухню, заходився куховарити.
Ніхто з колоністів не втручався в Пенкрофове чаклування. Разом із Набом він приготував чудовий обід: двох поросят, юшку з кенгуру, копчений окіст, кедрові горішки і пиво з відвару драцени, — все найкраще, що знайшлося в коморі. Та серед усіх страв найбільше смакувала ніжна печеня з молодесеньких пекарі.
О п'ятій у їдальню Гранітного палацу подали вечерю. На столі парувала юшка з кенгуру. Усі погодилися, що вона просто чудова.
Після юшки надійшла черга пекарі; Пенкроф зажадав сам порізати м'ясо і кожному вділив добрячий шматок.
Молочні поросята справді вдалися надзвичайно смачні, і Пенкроф жадібно вминав свою пайку, та несподівано в нього вирвалася гучна лайка.
— Що сталося? — заиитав Сайрес Сміт.
— Я... Я... Щойно зламав собі зуба! — відповів моряк.
— От тобі й маєш! У ваших пекарі виявилися камінці? — запитав Гедеон Єпілет.
— Мабуть, так, — відповів Пенкроф, виймаючи з рота щось тверде, чим зламав кутнього зуба.
Але то був ніякий не камінець... То була свинцева дробинка.
Частина друга
ПОКИНУТИЙ
РОЗДІЛ І
Про дробинку. — Будівництво піроги.— Полювання.— На верхівці каурі.— Ніщо не свідчить про присутність людини.— Гербертова й Набова риболовля.— Перевернута черепаха.— Черепаха зникла.— Інженерове пояснення.
Минуло рівно сім місяців від того дня, як пасажирів аеростата викинуло на острів Лінкольна. Відтоді попри всі пошуки вони не виявили на острові жодної людської істоти, жодного разу не бачили нінайменшого диму, що свідчив би про присутність на ньому людини. Школи не знаходили жодної речі, зробленої людськими руками, яка означала б, що в далекі чи в недалекі часи тут побувала людина. Складалося враження: острів не лише не заселений, а на нього взагалі ніколи не ступала людська нога. І тепер усі спостереження й умовиводи розсипалися, як картковий будиночок, через дрібну металеву зернинку, знайдену в тілі невеликого гризуна!
Та й справді, дробинка вилетіла із цівки вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?
Коли Пенкроф поклав свинцеву дробинку на стіл, його приголомшені товариші лише мовчки дивилися на неї. Несподівано вони яскраво уявили всі наслідки цього, на перший погляд, незначного випадку. Навіть якби перед їхнім зором постала якась надприродна сила, то й тоді вони не були б такі вражені.
Сайрес Сміт, не вагаючись, висловив деякі міркування з приводу цієї дивовижної і несподіваної знахідки. Він узяв свинцеву дробинку двома пальцями, подивився, на .неї з одного, потім з другого боку, помацав її і спитав Пенкрофа: